27 глава

- Що ти зробила з волоссям? - сердито запитав, коли увійшов до коридору. Жінка посміхнулася, в очах з'явився задоволений блиск.

- Давно мріяла про це. - вона повернулася до дзеркала, милуючись своїм відображенням, - І кілька днів тому, нарешті, наважилася на біозавивку. Подобається? - Лара повернулася до чоловіка в очікуванні компліменту.

- Ні. - Максим дивився на неї і хотів сміятися. Голосно! Істерично! Вона була блакитноокою брюнеткою з чорним довгим волоссям. А зараз він дивився на кучері, які до болю нагадували знайому зачіску. Тільки ці були штучні, несправжні, як і сама Лара, а Ангеліна... Максим втомлено провів руками по обличчю.

- Я хотів тобі сказати, що більше приїздити не буду. - Лара застигла.

- Ти приїхав так пізно, щоб озвучити це? - її посмішка зникла, руки схрестилися на грудях, а в голосі з’явилася холодність.

- Так. - Максим знав - це кінець. Він дивився на неї, але бачив іншу. - Квартира сплачена до кінця наступного року. Можеш жити. Ще деякий час я перераховуватиму тобі на карту, але думай сама, що робити далі.

Він вийшов, залишивши Лару стояти посеред коридору, приголомшену його раптовою рішучістю. Сів у машину. Вдихнув. Набрав номер на телефоні.

- Не хочеш випити? - запитав без зайвих вступів.

- Щось сталося? - Остап на іншій лінії відразу відчув у його голосі щось недобре.

- Остапе, ти згоден чи ні? - нетерпляче перепитав.

- Я нещодавно трохи пива випив, тому приїзди до мене. 

Максим не відповів, просто вибив дзвінок, скерував машину до найближчого супермаркету, набрав алкоголю і вже за якийсь час стояв у друга в квартирі.
Тепер йому потрібно було випити. Забути. Хоча б ненадовго.

Ніч невблаганно брала своє, огортаючи місто густим покривалом темряви. Вона мовчки спостерігала за двома чоловіками, які, захмелівши, сиділи у квартирі, впиваючись не лише алкоголем, а й спогадами. Гіркуватий смак напою розв’язував язики, знімав непотрібні бар’єри та витягував назовні приховані думки, що зазвичай залишалися глибоко всередині.  

- Остапе, я вже не можу себе стримувати поряд з нею, вона така… - Максим притиснув пальці до скронь, ніби намагаючись утримати думки, що роїлися в його добряче захмелілій голові.

- То не стримуй. Я тебе не розумію. - Остап подався вперед, спершись ліктями на стіл. - Я давно бачив, як ти дивишся на неї. - Максим подивився на нього мутним поглядом. - Як голодний кіт на сало! Ти вже сам не знаєш, що з собою робити.

- Гадаю, що я знову все зіпсую. - Максим ковтнув рештки напою, поглянув на склянку, ніби в ній був прихований якийсь знак. - Я не вмію кохати. Вони всі йдуть, Остапе… Всі. І вона піде. - Остап похитав головою, вдивляючись у друга з прихованою жалем. 

- Не дуркуй. Твоя колишня, то окрема історія. А Ангеліна… Ангеліна - це тобі подарунок долі, хай йому грець! Ти ж сам це знаєш. - Максим провів рукою по обличчю, ніби намагався стерти власні сумніви.

- А якщо вона зрозуміє, що я не той, кого варто кохати? Якщо їй треба більше? Інше?... - Остап зітхнув, всадив погляд у нього, гострий і впертий:

- Розслабся і бери себе в руки. Ти з цими судами геть розклеївся. Де той Макс, який пре як танк? Той, який ніколи не боявся брати те, що хоче? - Максим усміхнувся криво, з гіркотою.

- Може, танк уже добряче проржавів.

***
Ранок для Ангеліни був спокійним, але зіткненим із легким неспокоєм, який вона не могла до кінця пояснити. Сонячне світло розливалося по її кімнаті, але зовні ще залишалися сліди нічного дощу - краплі на підвіконні, мокрі плями на бруківці двору.
Вона сиділа на ліжку, загорнувшись у теплу кофту, і проводила пальцями по екрані телефону. Жодних нових повідомлень.
Вчорашній вечір ще крутився в її думках. Максим… щось у його погляді було незвичним. Ніби він хотів щось сказати, але стримував себе, ніби в ньому йшла боротьба між бажанням і страхом.
Вона заплющила очі й зітхнула. Їй здавалося, що вона відчувала його неспокій, хоча він нічого прямо не сказав.
Випадковий звук крапель, що знову впали на підвіконня, змусив її підвести погляд. Їй подобався дощ. Він очищав усе: повітря, думки, відчуття.

Жінка закуталась у теплу кофту і вже збиралася піти зварити каву, коли телефон задзвенів. Вона очікувала побачити на гаджеті ім'я Максима, але на екрані висвітився знайомий номер - кумася.  

- Ну, привіт, моя дорога, - Ангеліна всміхнулася, притискаючи телефон до вуха. - Що нового? - з іншого боку почулося багатозначне зітхання, а потім хихотіння.  

- Ох, Ангеліно, ти тільки тримайся… - на іншому кінці лінії запала тиша. Вона відчула, що кума зволікає, ніби збираючись із думками. - Якщо ти не проти, то скоро знову станеш хрещеною... - Ангеліна завмерла на мить, потім розсміялася.  

- Що? Та ти ж мені недавно казала, що все, більше ніяких поповнень!  

- Я теж так думала, - кума знову хихотнула. - А тут… ну, доля вирішила інакше.  

- Боже, оце новина! - Ангеліна притиснула долоню до чола і відчула як на очах почали з'являтися сльози. - Ну і як ти? Радієш чи в шоці?  

- Та в мене всі стадії за два дні пройшли: спочатку паніка, потім сміх, потім «о Господи, як я це знову переживу», а тепер вже змирилася і навіть радію.  

- Ну то вітаю тебе, мамо-рекордсменко! - Ангеліна усміхнулася тепліше. - А Віталік як?  

- Ой, він ще в стадії шоку. Але коли відійшов, то сказав, що у нас буде найкраща команда у світі, - кума засміялася. - Так що тримай мене в курсі, якщо знайдеш якісь поради для виживання. - Ангеліна похитала головою, все ще усміхаючись.  

- Ти впораєшся, ти ж у нас супергероїня. Шкода, що я не поряд. 

- Ну знаєш… - почала кума, але затихла, ніби обдумуючи слова. - Іноді просто вислухати - це найкраща допомога. А то я в цьому декреті зовсім деградую. - Ангеліна усміхнулася, але водночас відчула легке защемлення в серці. Вона б хотіла поринути в такі клопоти, аби лишень відчути під серцем дитину. Подруга, здається, зрозуміла, що сказала не подумавши. - Вибач… - винувато прошепотіла кума.