25 глава

Ангеліна боялася зізнатися собі, наскільки сильно її зачепив Максим. Вона відчувала до нього більше, ніж дозволяли правила їхньої домовленості, більше, ніж їй хотілося визнавати. Його стриманість ображала її, зачіпала її як жінку. Вона прагнула бачити в його погляді обожнювання і, часом, ловила цей вираз на собі. Але щоразу Максим швидко брав під контроль свої емоції, ховаючи справжні почуття за маскою стриманості.

Сьогодні була середа. Як і планувала, Ангеліна приїхала в кінологічний центр ще в понеділок, одразу після того, як попрощалася з Полінкою. Вона розмовляла з Максимом лише при дитині, а решту часу навмисне уникала його. Батько того вечора помітив, що щось сталося, але вирішив не втручатися і порадив матері не лізти. Вона думала, що це просто сварка між подружжям, нічого незвичного. Проте хвилювалася. Телефонувала щодня, а Ангеліна змушена була брехати, переконуючи її, що все добре, що це несерйозно.

Вона не була тут з того часу, як забрала свою автівку після ремонту перед аварією Максима. Відтоді стільки всього змінилося, що здавалось, життя перекроїлося заново. І ось вона знову тут. Здавалося б заплановано. Але було відчуття, що це втеча від своїх проблем. Від самої себе. 

У центрі все виявилося не таким страшним, як вона очікувала. Частину роботи вона виконувала дистанційно, частину взяв на себе Дмитро, тож справи швидко завершилися, і вона могла повертатися додому. Але не хотіла.  

Максим дзвонив, але жінка - не відповідала. Але йому, мабуть, все доповідав Артем, який приїхав сюди з нею. Адже у Дениса є дружина, маленька дитина, і батька легко вдалося переконати не відправляти його сюди. Артем, здається, тут непогано влаштувався. Наша медсестра впіймала його у свої тенета, і схоже, він і не думав чинити опір.

Коли сонце почало ховатися за обрій, Ангеліна, взявши собак, рушила знайомою стежкою, що вела за межі центру. Тут вона могла знайти спокій - місце, яке завжди дарувало їй відчуття затишку. Перед нею розкинулося поле, де ще недавно колихалася кукурудза, а тепер лишилися лише зрізані стебла, що стирчали з землі, ніби нагадування про щось втрачене. Справа простягався ліс, темний і загадковий.

Вона кинула покривало на стару дерев’яну лавку, яку охайно щороку фарбували, і опустилася, милуючись полум’яними барвами заходу. Чорний пудель, на прізвисько Блекі примостилася недалеко від жінки в траві. Аста і Арта грайливо носилися по полі, перепригуючи стебла, іноді підбігали до жінки за черговою порцією ніжності. Саме цих собак вона з Дмитром вирішила взяти в будинок до Максима. Якщо пощастить, то Блекі теж залишиться.
Раптом спокій розірвався. Усі троє собак насторожилися, шерсть на загривках піднялася, гарчання прорізало вечірню тишу, очі зосереджено вивчили силует, що наближався.
Ангеліна повернула голову і побачила Максима, який наближався до них. Вона заспокоїла собак і продовжила дивитися на горизонт, який заворожував своїми барвами.

- Ледь знайшов тебе. - його голос прорізав тишу, чоловік повільно наблизився, але вона не поглянула на нього, її погляд залишався прикутим до заходу. 

- Я не просила мене шукати. - відповіла рівним, байдужим тоном. Собаки не відступили. Їхні тіла лишалися напруженими, лише Блекі залишилася лежати, висунувши язика, ніби байдужа до гостя. 
Максим спробував звести все до жарту:  

- З такими охоронцями тобі й Артема не треба, - але Ангеліна не відповіла.

- Саме вони поїдуть до будинку, - зрештою сказала вона.

- Мені нема різниці. - Максим присів поруч. - В цьому питанні я повністю довіряю тобі. - Кутики губ Ангеліни піднялися, але це виглядало більш награно, а не щиро. Чоловік простягнув їй дві теки.

- Це документи на розлучення? - глузливо запитала. Максим напружився.

- Ангеліно, ти ж знаєш, що це не так. - ображено відповів. Жінка відкрила першу теку і, не поспішаючи, зацікавлено почала роздивлятися дизайни її майбутнього кабінету.

- Мені подобається цей. - вона вказала на класичний варіант, де багато дерева і свіжих квітів. Чоловік ледь усміхнувся, йому він теж сподобався. Ангеліна віддала йому першу теку і почала ознаймлюватися з вмістом іншої. - Це що? - обурилася вона, хоча розуміла все.

- Тепер ти єдина і повноправна власниця центру. - спокійно відповів Максим.

- Я це розумію. - почала голосніше жінка. Її очі метнулися до нього, погляд наповнився гнівом. - Я не розумію навіщо. Якби я хотіла, батько його викупив мені, коли ти заїкнувся про продаж! - Максим вдивлявся в неї мовчки, а потім відповів: 

- Ангеліно, я далекий від цього місця. Ти переживаєш. Тебе тут поважають і сприймають за головну. Тепер це лише офіційне підтвердження того, що і так зрозуміло.

- Ні, Максиме. - вона різко закрила теку. - Ти просто вирішив його позбутися. - напруга згустилася, немов повітря стало важчим, складнішим для дихання. Їхні погляди зіштовхнулися, несучи в собі десятки невимовлених слів. 

- Це ж твого батька. - її голос здригнувся, але вона не відступила. - Невже тобі не хочеться хоч трохи дізнатися про нього? Подивитися на фото? - очі почали наливатися сльозами, але вона вперто їх стримувала, не дозволяючи слабкості взяти гору. - Я чекала… - вона відвела погляд, вдихнула, спробувала знайти силу в холодному вечірньому повітрі. - Чекала, що ти сам піднімеш цю тему. Але ти не хочеш. - Максим дивився на неї мовчки, і ця безмовність розривала її зсередини. - Ти закрився у своєму минулому і залишаєшся там. - вона стискала пальці в кулак, намагаючись приборкати емоції. Але вони вже накривали її хвилею: гнів, розпач, розчарування. Максим нарешті зітхнув, немовби зважився щось сказати, але слова не з’явилися.  

- Скажи хоч щось! - вона раптом вибухнула, гіркота прорвалась у її голосі. - Хоч одне, Максиме! Не мовчи, як завжди! - він провів рукою по обличчю, неначе знімав невидиму маску.  

- Що я маю сказати? - його голос звучав тихо, але в ньому було щось зламане. - Що я не хочу нічого знати? Що мені легше так? - вона глянула на нього з обуренням.