24 глава

Жінка обережно запитала після паузи, не відводячи від нього погляду. Максим не відповів одразу, йому знадобилося кілька секунд, щоб вирішити, чи варто відповідати. Але, дивлячись в її зелені очі, стримуватися було неможливо.

- Торти нам не пекли. Хіба якщо мала бути якась чергова комісія, тоді все було зразково в дитбудинку. Але була одна няня, вже старенька на той момент, і одного разу принесла чебуреки, щоб пригостити нас, - чоловік задумався, ніби на мить повернувся у минуле. - От їх я пам’ятаю! - він уважно поглянув на Ангеліну, яка все ще дивилася на нього, забувши про тісто.

- Але більше таких ніде не куштував, - додав він. Жінка, нарешті, повернулася до тіста.

- А які вони були? - запитала невимушено.

- Не знаю... - він задумався. - Чимось схожі на пиріжки. І зелень була разом із м’ясом, здається, то був кріп... - вона нічого не відповіла, але в голові вже все занотувала.

- Перемазувати теж сьогодні будеш? - запитав Максим, вказуючи на згусток тіста, яке мало перетворитися на торт.

- Ні, - відповіла з легкою посмішкою. - Вранці разом із Поліною. - Максим теж усміхнувся, уявивши доньку всю в кремі. Він не сумнівався - саме так і буде. - Ей, ти чого смієшся? - Ангеліна змахнула рукою, і невелика хмарка борошна потрапила на чоловіка. - Краще допоможи мені. Все одно вже замастився! - додала вона. Максим усміхнувся, витираючи з обличчя борошно.

- Ну що ж, доведеться брати активну участь... Інакше моя репутація буде зіпсована, - пожартував він. Ангеліна лише посміхнулася, повертаючись до тіста, але час від часу крадькома кидала погляди на чоловіка. Вона не часто бачила, як Максим щиро сміється, а такі миті хотілося затримати, продовжити, запам’ятати.
У той же час у її голові вже визрівала ідея - відшукати той самий смак чебуреків, які запам’яталися йому з дитинства. Вона не знала, наскільки це буде складно, чи вдасться повторити ті самі відчуття... Але якщо є спосіб подарувати йому цей спогад у реальності, хіба можна не спробувати?

Коржі були готові. Ангеліна мила після себе посуд, ретельно прибираючи все зайве, а Максим заварював чай. На кухні стояла приємна, домашня тиша, така, що ніби огортала м’яким теплом. Лише бринів дзвін чайних ложок і ледь чутно капала вода з крану. 

Максим дивився, як пар підіймається над чашками, розтікаючись у повітрі. Йому не хотілося, щоб ця мить закінчувалася. 

Вперше за довгий час він відчував легкість. Ненав’язливу турботу, що не вимагала нічого у відповідь. Її руки, швидкі та вправні, рухалися по кераміці, а на обличчі відбивалися спокій і зосередженість. Ніякого поспіху. Ніяких зайвих розмов. Тільки затишок.

Ангеліна обернулася, приймаючи від нього чашку, і мимохіть усміхнулася. 

- Дякую, - сказала просто. Максим усміхнувся у відповідь, відчуваючи, як щось невидиме, тепле й тихе зароджується в ньому. Може, це була лише дрібниця - звичайний чай після довгих приготувань. Але щось у ній, у цій миті, у її погляді робило цей вечір значно важливішим, ніж він міг припустити.

Ранок неділі завітав до будинку лагідним сонячним промінням, що пробивалося крізь фіранки після затяжної зливи. Повітря було чистим, наповненим свіжістю, а десь за вікном капали останні краплі, ніби прощаючись із негодою. 

На кухні лунав сміх Поліни - дзвінкий, щирий, наповнений радістю. Вона старанно прислухалася до Ангеліни, зосереджено працюючи над своїм головним шедевром - тортом для дідуся. Маленькі пальчики акуратно викладали зефірки на кремову поверхню, а очі сяяли гордістю за свою роботу. 

- От якраз так! - схвалила її Ангеліна, поправляючи одну з прикрас. Поліна кивнула, задоволено оглядаючи результат. Максим, закінчивши сніданок, з легким серцем залишив дівчат на кухні й попрямував у кабінет. Він знав, що Поліна в надійних руках, а сама атмосфера цього ранку дарувала йому відчуття спокою, якого він давно не мав. Він зупинився на мить біля дверей, дивлячись на них, на те, як Ангеліна нахиляється до Поліни, як її руки вправно допомагають дівчинці. У цьому було щось природне, щось важливе. 

Максим посміхнувся й, нарешті, зайшов до кабінету. 

Жінка подзвонила батькові, ввімкнула гучномовець, і вони разом привітали його з днем народження. Голос Андрія Миколайовича лунав теплим і життєрадісним. Сьогодні він був у гарному настрої, наповнений світлом і спокоєм.  

Він радів за доньку, яка навіть через телефон випромінювала щастя. Її голос звучав легко, невимушено, з ноткою радості, яку неможливо було приховати. І для нього це було цінніше за всі можливі подарунки, важливіше за будь-які бажання.  

Головне, щоб його вже така доросла дитина була щасливою. І, хоч він не казав цього вголос, десь глибоко всередині відчував: Максим відіграє у цьому не останню роль. 

День видався сонячним і теплим. Ангеліна з Максимом вирішили повезти Поліну на прогулянку, дитина давно просила покататися на роликах, і сьогодні, здавалося, був ідеальний момент. Збоку вони виглядали як щаслива сім'я. Усміхнені, легкі, сповнені турботи одне про одного. Але правду знали лише вони - це лише миттєвість, яка, хоч і здається такою справжньою, все ж має свої межі.  

Поліна невпевнено, але старанно ковзала по асфальту, намагаючись зберегти рівновагу. Максим тримався поруч, уважно слідкуючи за кожним її рухом, підстраховуючи, але даючи простір для самостійності.  

- Тату, дивись! - вигукнула дівчинка, радіючи власним успіхам. Максим усміхнувся, а Ангеліна непомітно спостерігала за ним.  

Вони пообідали в кафе, а потім купили морозиво і розташувалися на лавці в парку. Поліна захоплено розповідала щось про улюблені мультфільми, і Максим, забувши про все, уважно слухав її, киваючи, сміючись, реагуючи на кожну репліку.  

Ангеліна ловила себе на думці, наскільки турботливий він до доньки. На роботі він був зовсім іншим - стриманим, зосередженим, майже беземоційним. Але тут, поряд з Поліною, він змінювався. Він світився. 
Вона вкотре милувалася ним.  

- Ну що, їдемо вітати дідуся? - запитала Ангеліна, повертаючись до своєї маленької компанії.