21 глава

Максим і Ангеліна застигли, обмінялися поглядами, кожен ніби намагався вгадати думки іншого. Поліна чекала, її очі світилися дитячою простотою. Максим обережно нахилився ближче до доньки, голос його був м'яким. 

- А ти сьогодні не хочеш залишитися в бабусі Яніни? - дівчинка недовірливо звела на нього погляд.  

- А що, можна? - Ангеліна мовчала, дозволяючи Максиму відповідати. Він помітив це, і коротка усмішка пробігла кутиками його губ. 

- Можна, - підтвердив, ніби даючи їй право вибору. - А завтра… завтра спатимемо всі троє. - він кинув швидкий погляд на Ангеліну - реакція її була неоднозначною. Спантеличення в її очах змінилося на щось нове, незрозуміле навіть їй самій. Але злості він не побачив. Поліна радісно застрибала на місці, швидко відпивши кілька ковтків соку.

- Тоді я сьогодні їду до бабусі! - захоплено повідомила вона, ніби рішення вже було остаточним. Максим коротко усміхнувся, кидаючи погляд на Ангеліну, яка все ще обдумувала несподіваний розвиток подій. Вона видихнула, поправила волосся, що вибилося з зачіски, і перевела погляд на дівчинку.

- Гаразд, Поля. Але не забудь взяти свою улюблену іграшку, щоб не сумувати.

- Я знаю! - Поліна схопилася з місця і побігла наверх. Максим подивився на Ангеліну, трохи нахилившись ближче.

- Це було несподівано.

- Це було… дуже несподівано, - зітхнула вона, торкаючись чашки з кавою. - Але ми з тобою поговоримо про це пізніше, - промовила тихо чоловіку, поки Поля спускалася зі сходів з своїм невеличким рюкзачком з поняшками. 

По дорозі Ангеліна мовчки дивилася у вікно, її пальці легко стискали край сумки, ніби вона шукала в цьому якусь опору. Поліна весело щебетала, розповідаючи про свої плани на вечір у бабусі, і жінка механічно підтримувала розмову, усміхаючись у потрібні моменти. Але її думки були далекими від цієї легкості. Максим час від часу кидав на неї короткі погляди, помічаючи напруження, що пробігало по її обличчю, але при дитині не говорив про це. Він відчував, що щось змінилося, але не знав що саме.

- Що з настроєм? - запитав сухо, коли вони залишилися вдвох у машині.  

- Все нормально. - її голос був спокійним, але занадто рівним. Максим відчув фальш, але не заглиблювався. 

- Брехня, - буркнув він, стискаючи кермо сильніше.  

- Максиме, - її голос був м'яким, майже обережним, але в ньому відчувалася прихована напруга. - Ти вже навчився читати мене. Помічаєш, коли щось не так. Я це знаю… і це означає, що ти мене вивчив, розумієш. - вона опустила погляд на свої руки, пальці злегка ковзнули по краю сумки. - Але я не можу сказати того ж про тебе, -  голос став трохи тремтливим, але жінка продовжила. - Ти завжди закритий. Завжди контролюєш кожне слово, кожен погляд. - вона заплющила очі на мить, вдихнула. - Я не кажу про кохання чи справжній шлюб, - нарешті мовила, дивлячись вперед. - Але ми спатимемо разом. Ти пустив мене у свій будинок, до своєї доньки. Ти дозволяєш мені бути поруч. І все ж… не впускаєш мене до себе. - вона ледь помітно стиснула пальці. - Я могла б бути твоїм другом, Максиме. Але зараз… я не знаю, чи ти цього взагалі хочеш.

Він мовчав, керуючи машиною рівно, але всередині щось похитнулося. Її слова зачіпали занадто глибоко. Чоловік не дивився на неї, але відчував погляд, який був повен очікування. Чоловік зробив короткий вдих, ніби перед стрибком у воду. 

- Я не звик. - тихо промовив. - Не звик до цього, — повторив він тихо, наче ці слова пояснювали все. Ангеліна ще кілька секунд дивилася на нього, вивчаючи кожну зміну в його обличчі. Вона бачила, як він вагається. 

- До чого саме? - запитала жінка, не наполягаючи, але й не відступаючи. Максим промовчав, відчував, як її слова проникають під шкіру, як змушують згадати те, що він давно закопав у собі.  

- До того, що хтось хоче мене зрозуміти. - його голос був низьким, спокійним, але в ньому відчувалася втома. - До того, що комусь ЦЕ взагалі потрібно. - жінка опустила голову, пальцями торкнулася краю рукава. 

- А якщо я не перестану хотіти цього? - Максим кинув на неї швидкий погляд, але нічого не сказав, а вона не чекала негайної відповіді. Їй було достатньо того, що він нарешті почав говорити.  

Дорога простягалася перед ними, а між ними зароджувалося щось нове. Крихке, але справжнє. Він не знав, як відкритися, а вона - як наблизити його до цього. Та Ангеліна сподівалася, що ця розмова мала значення і можливо, це початок того, чого ніхто з них не очікував.

Ангеліна мовчки вийшла з машини і попрямувала до себе на роботу. В офісі все йшло, як завжди: зустрічі, документи, нескінченні питання, які потребували її уваги. Але десь у глибині свідомості її думки все ще крутилися навколо Максима.

Чому він не хоче відкриватися?

Чому кожна спроба наблизитися до нього впирається у стіну?

До обіду вона втягнулася в робочий процес, швидко вирішуючи всі питання, адже о 14:30 мала йти в салон. Її нігті вже просили корекції, а враховуючи, що наступного тижня вона вирушала з міста, сьогоднішній день був ідеальним для того, щоб привести себе до ладу.  

Десь о третій прилетіло повідомлення від Максима: 

"Тебе забрати?" - Вона застигла, дивлячись на екран телефону. По Поліну було ще рано їхати, та й Денис з Артемом вже чекали її на вулиці. Ангеліна не одразу зрозуміла причину цього питання. 

"Я в салоні. Приїду до батьків з Денисом, чекатиму на тебе там". - більше відповіді не було.

У салоні їй не лише зробили корекцію, а й охайно зібрали волосся. Зрештою, вона вирушила до батьків, сподіваючись, що хоча б тут її думки перестануть кружляти навколо однієї людини.  

Свій настрій вона вирішила списати на хвилювання через вечерю. Мама чекала зустрічі з Полінкою, і Ліна пояснила, що Максим скоро її привезе. Вони пили чай, і вона була вдячна батькам за те, що вони нічого не запитували. Але навіть у їхньому домі, який завжди був її прихистком, вона зрозуміла, що не відчувала тієї легкості, що раніше.