20 глава

Наступні два вечори в будинку Максима були сповнені радістю, посмішками, теплом. Ангеліна вся світилася щастям - її енергія ніби розливалася по кімнатах, проникаючи в кожен куточок, у кожну розмову. Максим мовчки спостерігав за нею і насолоджувався ловлячи кожну мить поряд із донькою.  Марія Степанівна залишалася в будинку на постійній основі, коли дівчинка була з ними і її присутність вже стала невід’ємною частиною їхнього життя.

У середу зранку приїхали майстри - на подвір’ї загуркотіли інструменти, запах свіжої деревини заполонив повітря. Вольєри для собак ще були в планах, але їхнє розміщення вимагало ретельного обговорення. Ангеліна та Максим сперечалися, обмірковували розміри, розташування. Але, зрештою, порозумілися і заразом вирішили змайструвати невеличку огорожу для ділянки, яку Марія Степанівна засадила полуницею й городиною. " А чого землі простоювати?" - повторювала вона, вправно нарізаючи зелень для салату, зібрану з тієї ж діляночки. У такі миті всім здавалося, що життя нарешті набирає гармонійного ритму. Але завжди наздоганяла реальність: спокій був лише тимчасовим.  

У п’ятницю мала відбутися важлива вечеря з інвесторами. А в четвер Ангеліні потрібно було працювати, і не лише в офісі, а й удома. Вона повернулася пізно. У руках – ноутбук, документи, а в очах застигла втома. Максим почув, як за вікном заглух двигун, і, відчувши її повернення, вийшов до дверей зустріти її.

- Ти сьогодні пізно, - сказав, спостерігаючи, як вона проходить коридором. - Поля тебе шукала. - жінка зупинилася, потерла скроні й видихнула.  

- Максиме, вибач… Сьогодні роль смертельно хворого розділиш сам. Я мушу попрацювати. Але з Польою неодмінно побачусь. - вона вже рушила вперед, але зупинилася на порозі кімнати. - І ще… Мені потрібно до твого кабінету. В спальні працювати не хочеться та і незручно. - чоловік спостерігав за нею, не квапився відповідати. Вона виглядала виснаженою - і він це бачив.

Ангеліна піднялася до себе, як завжди помила руки, дала ногам відпочити під теплим душем, дозволяючи воді змити втому дня. Потім рушила до Поліни. Дівчинка, побачивши її, аж засяяла від радості. Ангеліні було непросто сказати, що сьогодні вона може лише трішки погратися, але Поліна сприйняла це несподівано спокійно, спершу трохи засмутилася, опустила плечі, але швидко повернулася до гри, ніби прийняла цей момент як належне. Разом вони ще хвилин сорок творили маленьке диво з пластиліну: ліпили квіти, метеликів, створювали цілий фантазійний сад, наповнюючи його кольорами й теплом. А потім Ангеліна ніжно поцілувала маленьку красуню в маківку, вдихнувши її дитячий запах, затрималася ще на мить, а потім неохоче, але з необхідністю пішла працювати.  

***
На годиннику вже було трохи за опівніч, коли у двері постукали. Ангеліна підвела голову, розминаючи пальці, що втомлено тримали ручку. На порозі стояв Максим, а в руках у нього був піднос,  на якому парував чай, поруч лежало печиво, яке Марія Степанівна спекла напередодні.  

- Ти не вечеряла, - тихо промовив він, підійшовши ближче. Як завжди, її волосся тримали два олівці, а обличчя видавало втому, яку вона не намагалася приховати. Косметики не було, окуляри зсунулися на перенісся, і рухи стали трохи сповільненими.  

- Хочу швидше закінчити, - спокійно пояснила вона, кинула короткий погляд на чоловіка і продовжила  щось вивчати.  

- Тобі ще довго? - обережно запитав він, підсуваючи ближче чай. Ангеліна вдихнула аромат, що наповнив кабінет. Він був знайомий, заспокійливий.  

- Чай пані Олени, - промовила з легким задоволенням, а потім підняла погляд на Максима. - Ще години дві, напевно. Ти чому не спиш?  

- Не спалося, - коротко відповів він, трохи нахиляючись вперед. У кімнаті зависла пауза.

- Щось важливе? - поцікавився він, - якщо займаєшся цим особисто, та ще й вночі. - вона задумалася, пальці легко торкнулися до сторінок, які трохи хаотично лежали на столі.  

- Це знайомі батька просили... Чим менше людей знають, тим краще, - відповіла чесно. Максим лише кивнув, не коментуючи.  

- Я тут подумав… - повільно почав, ніби приглядаючись до її реакції. - У будинку є ще чотири вільні кімнати. Може облаштувати тобі кабінет в одній з них? - жінка не очікувала такого, але щось тепле пройшлося по її внутрішньому світові.  

- Несподівано, - лаконічно відповіла.  

- Не бачу нічого складного, - спокійно мовив він. - Тоді наступного тижня обговориш усе з дизайнером. - Ангеліна завмерла, повільно опускаючи погляд на папери.  

- Я наступного тижня їду в центр. "Собачий компас" теж чекає, коли йому приділять достатньо уваги. - Максим невдоволено зітхнув. Думка про те, що він не буде її бачити, неприємно гострою голкою заколола в серці.  

- Надовго? - запитав, удаючи невимушеність. Вона на мить замислилася.  

- Не знаю… як піде, - тихо відповіла, ставлячи порожню чашку назад на піднос. Пауза між ними знову стала трохи довшою.  

- Ти не хочеш теж поїхати? - обережно запитала. Максим провів рукою по волоссям, дивлячись на неї задумливо.  

- Можливо…  

Невдовзі Максим пішов до себе, обмірковуючи почуте. Ангеліна залишилася працювати, цифри вже розпливалися перед очима, але вона зосереджено доводила справу до кінця. Нарешті закрила ноутбук, відкинувшись на спинку крісла. Видихнула.  

Тіло вимагало відпочинку, хоча розум ще намагався опиратися. Вона лягла, сподіваючись знайти хоча б кілька годин спокійного сну. Але не встигла прикрити очі, як світло ранку вже пробивалося крізь штори, наче нагадуючи, що ніч давно закінчилася. Повіки протестували, не бажаючи відкриватися, а організм втомлено просив хоча б ще трішки часу. Зазвичай Ангеліна йшла спершу робити ковток кави, і лише тоді починала збиратися, але зараз навіть спуститися вниз здавалося випробуванням.  

Вона прийняла душ, дозволяючи воді освіжити думки, приклеїла патчі під очі, щоб зняти набряк, і зрештою змусила себе спуститися вниз. Максим саме збирався йти будити Поліну.