18 глава

    Ангеліна простягнула руку, несвідомий жест, бажання хоч якось заспокоїти його напруження. Але Максим відсторонився ще до того, як вона доторкнулася до його плеча.
Їй не потрібно було пояснень - вона бачила. Його минуле було темним лісом, без орієнтирів, без слів, які можна було б вимовити без ризику зачепити щось болюче. Але саме тому їй як ніколи хотілося дізнатися більше.

- Ти теж тримаєш все в собі, - почала вона обережно, не наполягаючи, не тиснучи, а просто промовляючи думку. Максим не відповів, лише дивився кудись у простір. - Я не шкодую, - продовжила вона, її голос був теплим, але тихим, щоб не злякати його у цій захищеній замкненості. - І хочу, щоб ти відчув підтримку так, як її відчуваю я. - Максим заплющив очі, його щелепа ледве помітно стиснулася.

- Це не так просто, як тобі здається. - сказав він, але в його голосі не було злості. Лише захист.

- Я знаю. - її голос був тихим, але впевненим. Максим різко відкрив очі, його погляд був гострим, настороженим.

- Ти не знаєш, - кинув він, і його слова вдарили сильніше, ніж тон. - Бо ти не була там, де був я. - Ангеліна не відступила.

- Але я хочу знати. - він відвернувся, притиснувши пальці до перенісся, мовби намагаючись відгородитися від цієї розмови.

- Для чого тобі це? - Ангеліна тихо зітхнула, її руки опустилися на коліна.

- Бо ти поруч. І якщо це не зміниться, я хочу розуміти тебе, а не тільки бачити. - чоловік мовчав, його плечі залишалися напруженими, але щось у його позі змінилося.

- Ти не мусиш, - сказав він нарешті, але не так впевнено, як раніше. Ангеліна ледь помітно усміхнулася.

- Але я хочу. - між ними зависло мовчання. Воно вже не було лише важким - воно стало глибшим. Вона не намагалася довести, що може змінити його. Не намагалася пробити його захист силою.
Вона просто була поруч.
І це вже було більше, ніж він дозволяв комусь іншому. 

    Зрадлива сльоза скотилася по щоці Ангеліни, залишаючи за собою гарячу доріжку, яка здавалася майже нестерпною. Їй було його шкода - щиро, глибоко, до самого серця. Вона бачила, як він бореться з собою, як його минуле тримає його в тенетах, які він не хоче розривати.
Але вона також знала, що зараз не час для розмов про біль. Їм потрібно було відволіктися, знайти щось, що дозволить хоча б на мить забути про напругу, яка висіла між ними. Вона обережно витерла сльозу, її рухи були повільними, майже невпевненими, піднялася, ніби нарешті вирішила залишити напругу позаду.

- Завтра Поля буде з нами, - сказала вона, і в її голосі з’явилася нова, тепліша нотка. - Давай поїдемо в магазин, щось купимо для нашої маленької красуні. - Максим підняв голову, його погляд змінився - не різкий, не захисний, а той, що означав, що він теж відчув зміну у настрої.

- Ти впевнена, що хочеш зараз їхати? - Ангеліна легким жестом відкинула волосся назад, ніби скидала останні залишки напруги.

- Це краще, ніж сидіти тут і думати про те, що неможливо змінити. - Максим ледь помітно усміхнувся.

- Аргумент приймається. - жінка відчула, як її плечі трохи розслабилися. Вона знала, що поки не може пробити його стіну, але могла створити момент, у якому він міг хоча б на мить відчути щось інше.

- Тоді рушаймо. - вони швидко разом прибрали наслідки застілля, Максим  взяв ключі, і вони поїхали.

    Поїздка до магазину виявилася несподівано вдалою. Вони примудрилися перетворити звичайний похід за продуктами на майже пригоду - з жартами, випадковими відкриттями та новими пазлами у сприйнятті одне одного.
Максим не міг не помітити, як легко вони порозумілися у виборі їжі. Особливо той момент, коли виявилося, що Ангеліна - солодкоїжка. Як і він. Це мало б бути просте спостереження, але він ловив себе на тому, що кожна така дрібниця важила більше, ніж мала б.
Чоловік намагався поводитися невимушено - жарти, легкість у голосі, трохи безтурботності. Але всередині… Всередині все було далеко не так спокійно. Там вирувала буря. Душа тягнулася до неї, несамовито, безупинно, хоч розум протестував. Це не те, що мало бути. Це не те, що він собі дозволяв.
Та вона, здається, бачила його наскрізь.
 Ангеліна розуміла, що бачить його через усі ті неприязні погляди та гострі слова, які завжди пролітають між ними. Їхні бесіди - ніби дуель, де кожен прагне виграти, і здається, що між ними ніколи не буде спокою. Але щось у ньому зачіпає її - можливо, ті рідкі миті, коли він, на мить, розкриває свою справжню натуру.
Це може бути його посмішка, невловима і раптова, як проблиск сонця крізь хмари. Або його рішучість, коли він бореться за щось, що йому важливо, навіть якщо вона із цим не погоджується. Вона не може пояснити, чому саме це викликає такий відгук у її душі, але вона відчуває це - як легкий поштовх, як крихке насіння, яке кидається у ґрунт, що здається сухим і непридатним для життя.
Вона зрозуміла, що повинна допомогти йому.

- А в тебе є ще друзі? - запитав він, коли розмова повернулася до денних гостей. Ангеліна подивилася на нього так, ніби він тільки- но розчарував її.

- Звичайно. З інституту, з гуртожитку. З однією подругою навіть кумами стали, правда вона живе далеченько. - Максим звів брови.

- Ти жила в гуртожитку?

- Ну так. А чому ти дивуєшся?

- Просто думав, що твій батько поселить єдину доньку в окрему квартиру. - вона видихнула, всміхнувшись.

- Максиме, ти погано мене знаєш. І моїх батьків теж. Вони навіть наполягли на гуртожитку, і я їм вдячна. Це були неймовірні роки. - в її голосі промайнула ностальгія, така жива, що він відчув її разом з нею.

- Ну і, звісно, школа виживання! - додала вона, із легким сміхом. - Готувати я навчилася саме там. - Максим усміхнувся. Хоч усередині боротьба не стихала.

    Накупивши повні пакунки продуктів всього, що треба і не треба, вони рушили додому. Напруга між ними здавалася майже відчутною. Дивна симпатія існувала поруч із глибокими протиріччями, мов невидима нитка, яка водночас об’єднувала їх і була на межі розриву.
Мовчання було густим, але не порожнім. Ангеліна хотіла розпитати, хотіла зрозуміти його більше, але відчувала - зараз не час. Він відкриється, неодмінно, але не сьогодні. А поки що вона мала задовольнятися лише цими крихкими моментами, коли щось у його погляді говорило більше, ніж він дозволяв собі сказати.
Максим, відчуваючи, як зростає внутрішній неспокій, взяв на себе ініціативу, почав розбирати пакунки сам. Це був спосіб відволіктися, створити для себе простір, де він не мусить щохвилини боротися із самим собою. Йому було легше зайнятися справами, ніж залишатися поруч із жінкою, яку і хочеться, і не можна.