16 глава

—  Дякую, - промовила Ангеліна, її голос був тихим, але наповненим полегшенням. — Не знаю, що ти йому сказав, але він немов іншою людиною став. - вона не відпускала його, її руки залишалися на широкій спині, ніби боялася, що якщо відпустить, магія цього моменту зникне. Максим теж тримав її, неповністю, лише однією рукою, наче дозволяв їй бути поруч, але сам ще не був готовий прийняти те, що відчував. 
Так, вони раніше обіймалися. 
Так, він її цілував.
Але зараз усе було по-іншому. 
Справжнє.
Ця близькість не була обов'язковою, не була просто жестом. Вона мала вагу. Чоловік міг би залишитися так ще на мить, може, довше, але...  

— Ангеліно, досить, - прибрав руку і злегка її відштовхнув, і в ту ж мить... Пошкодував. Втрачати її тепло було, ніби вирвати себе зі стану, в якому не мав би бути, але в який вже занурився надто глибоко. Чоловік відкашлявся, ніби виправдовуючи себе перед собою ж.

— Я це і намагався вчора тобі донести. - Максим сів у крісло, примушуючи себе знову відчути контроль над ситуацією.

— Ти як дізналася, що я тут?  

— В Остапа запитала. - вона усміхнулася, а в її очах засвітилася легкість. Ненавмисна, невимушена.

— Одним словом, сьогодні святкуємо. В мене такий тягар з плечей впав. - чоловік провів рукою по обличчю.  

— Мене сьогодні не буде. - коротка фраза, але важка, холодна, зовсім не схожа на те, що він мав сказати. чоловік не міг дозволити собі це. Не міг дозволити собі прив‘язатися.

Йому потрібно було охолонути, розібратися в собі. Ангеліна не виглядала розчарованою.  

— Значить, завтра. - вона усміхнулася, майже занадто спокійно, ніби приймала його відстороненість.

— А ще краще в понеділок, разом з Поліною. - в її голосі була невимушеність. Вона підійшла до дверей, повернулася ще раз, погляд спокійний, задоволений.

— Гарного дня. - і зникла так само швидко, як і з'явилася. 
Максим ослабив краватку і зробив кілька ковтків води.  
«Ні, стоп. Стоп. Стоп. Не можна...
Не можна прив’язуватися. Жінки непостійні. Приносять лише біль і розчарування. Якщо я дозволю собі відкритися, то чим це закінчиться? Тим самим, що і завжди». - розмірковував Макси, а потім  відволікся, коли у двері постукали.  

— Заходь. - до кабінету ввійшла адміністраторка, яка не полишала надію взяти його в свої обороти. 

—  Це хто? - вона показала за двері, було нескладно здогадатися кого вона має на увазі, її голос був надто зацікавлений. Чоловік кинув короткий погляд. 

— Моя дружина. У тебе щось термінове? - інтонація видала його небажання продовжувати розмову. Вона зрозуміла.

—  Ні, не дуже. - посміхнулася, але трохи менш упевнено. — Я краще пізніше прийду. - і швидко покинула кабінет. Максим взяв телефон і набрав знайомий номер. 

- Чекай мене через дві години. - вибив дзвінок. 
Лара була його коханкою. 
Хорошою коханкою, яка не ставить зайвих запитань, не виносить мозок. Чоловік оплачував їй квартиру, виділяв певну суму на місяць, і його це цілком влаштовувало. Але... останнім часом йому було не до неї.
*    *    *
— Тебе давно не було, - промовила Лара, її голос був м’яким, сповненим звичної невимушеності, але цього разу він не викликав у нього жодних відчуттів. На годиннику майже двадцять третя година. Спочатку Максим планував залишитися на всю ніч. Як завжди це робив. Одяг на інший день у нього тут був давно, продумано. Але зараз…
Зараз цому цього не хотілося. Він відчував важкість у грудях. Фізичну розрядку отримав, але легше не стало. Лара повернулася до чоловіка, в її русі була звична граційність, але чоловік раптом помітив, наскільки все це виглядає механічно.

— Справи були, - сухо відповів, не дивлячись на неї. Вона провела пальцями по моєму плечі.

— Я чула, ти одружився. Це правда? - її голос був солодким, але фальшивим. Мелодійним, але неживим.

— Правда. - вона розсміялася - м'яко, легко, безтурботно.

— Мабуть, одруження не виправдало себе, якщо ти тут. - її пальці малювали візерунки на його шкірі. Раніше це діяло. Раніше приносило задоволення. А тепер? Тепер його це дратувало. Не знав чому. Не хотів знати. Не хотів аналізувати це надто глибоко.

— Ти сьогодні багато розмовляєш, Ларо. - вона зупинилася на мить.

— Вибач, я просто цікавилася. - Максим повернувся до неї, відчуваючи, як всередині наростає напруження.

— Не роби більше так. Моє життя тебе не стосується. - її усмішка трохи згасла, але вона швидко зібралася.

— Як скажеш. 
Майже в тиші чоловік встав, одягнувся і пішов із квартири. На вулиці лив дощ. Якби палив, неодмінно дістав би цигарку. Але він просто стояв, вдихаючи вологе повітря, відчуваючи, як краплі стікають по обличчю. Кілька хвилин. Не поспішав.
Потім сів в автомобіль і поїхав додому.

    Коли  зайшов у будинок, очі одразу знайшли диван. Кучерів зеленоокої на ньому не споглядалося. Максим зрадів і засмутився одночасно.
Зрадів, бо це означало, що я може залишитися наодинці зі своїми думками. Засмутився, бо…
Бо хотів її бачити. Сперся руками на стільницю, вдивляючись в одну точку.
Що ти робиш, Максим?
Це неправильно.
Не можна прив’язуватися.
Не можна дозволяти собі більше, ніж те, що вже є.

— Гадала, тебе сьогодні не буде. - її голос був спокійним, але всередині ледь помітно тремтіла нотка очікування. По сходах спускалася Ангеліна, загорнувши фігуру в атласовий халат. Максим стояв біля столу, втомлений, напружений, занадто задуманий. Він не здригнувся, не видав жодної емоції, просто повернув голову і подивився на неї.  Коротко. Звично. Ніби її присутність у цьому домі була природною. Хоча ще недавно це було зовсім не так.  

— Ти чому не спиш? - запитав рівно, без зайвих ноток у голосі.  Ангеліна вдивлялася в нього. Щось не так. Не просто втома. Щось більше. Але вона не питала.  

— Вирішила поновити водний запас організму і трішечки глюкози. - вона увімкнула чайник, рухи плавні, спокійні. Впевнені.  — Тобі зробити? - ненав’язливо. Так, ніби це просто звична ввічливість. Максим негативно похитав головою. Швидко. Занадто швидко. Ангеліна опустила погляд на чайник, але думками лишалася з ним. Його спокій здавався штучним. Його байдужість, навіть, надуманою. Він ніби намагався переконати її, що нічого не сталося. Або… переконати себе.