15 глава

З метою запобігання розповсюдження книг на піратських сайтах, інформую, що мої книги лише тут:https://booknet.ua/tamara-yurova-u11282893

Ангеліна ледве стримувалася, поки вони дісталися додому. Весь вечір вона терпіла, чекала, змушувала себе не вибухнути перед батьками. Але тепер… тепер вона вимагала відповіді. Щойно двері зачинилися, вона різко повернулася до Максима, її руки схрещені, погляд  крижаний.  

— Максиме, тепер я тебе слухаю, - її голос був різкий, майже наказовий. Максим зітхнув, ніби зважуючи кожне слово.  

— Він все знає, - серйозно відповів він,  Ангеліна похолоділа.  

— В сенсі знає?! - її очі звузилися. — Ти навіщо йому розповів?  

— Я не розповідав, - Максим говорив спокійно, але в його голосі відчувалася напруженість. — Він сам здогадався. 

— А ти хоча б спробував заперечити?! 

— Це б нічого не змінило, - відповів він, намагаючись її заспокоїти. Ангеліна розсміялася, але цей сміх був наповнений гіркотою.  

— Ти хоч розумієш, що це означає?!  Тепер він не залишить це просто так. - кров наче закипіла в жилах. — Завтра ж зробить усе, щоб покінчити з цим! - вона відчайдушно пройшлася кімнатою, наче намагаючись знайти вихід, хоча проблема була не в стінах. Максим спокійно подивився на неї.  

— Ми все обговорили. Він не буде втручатися.

—  Ти не знаєш його так, як знаю я! - вона зробила крок ближче, її обличчя палало від гніву. — Якщо він щось вирішив, він піде до кінця. - Максим нахилив голову трохи вбік, оцінюючи її.  

— Він хоче, щоб ти була в безпеці. Це все, що його хвилює.

— Це він тобі так сказав? Чи ти просто хочеш, щоб я зараз заспокоїлася?

—  Ангеліно, - його голос був рівний, впевнений. — Ти доросла, розумна жінка. А я - чоловік. Твій батько теж чоловік. Ми все обговорили й дійшли згоди. - вона зустріла його погляд, шукаючи хоча б крихту сумніву. Але там була лише тверда впевненість.  

— Не переживай. Він спокійний за тебе, - додав Максим м’якше. Ангеліна провела руками по обличчю, ніби намагаючись скласти думки докупи.  

—  А якщо він змінить свою думку? Якщо вирішить, що я зробила помилку? 

— Не змінить. Повір. - вони дивилися одне на одного, не відриваючи погляду.  

— І ти вирішив, що мені достатньо твоїх слів, щоб спати спокійно? - Максим втомлено провів рукою по обличчю.  

— А це хіба не так? - жінка зиркнула на нього з сумішшю злості й сарказму.  

—  Ну тоді бажаю тобі міцного сну, Максиме! Бо я, мабуть, піду писати заповіт, якщо завтра мій геніальний батько вирішить взятись за справу серйозно! - вона різко розвернулася і пішла до спальні, залишивши його стояти в коридорі. Максим видихнув і потер обличчя.  

— Так, здається, вечір не буде спокійним…
    *        *        *
З самого ранку Ангеліна не могла заспокоїтися. Її думки металися, не даючи зосередитися ні на чому. Батько знає. Ця думка засіла в її голові, розростаючись, як тріщина на склі. Вона прокручувала всі можливі наслідки, кожен можливий варіант розвитку подій, але жоден не здавався хорошим. 

Але найгірше було те, що вона не могла заспокоїтися. Це було не схоже на нього. Батько завжди діяв виважено, завжди тримав усе під контролем. А тепер… тепер усе могло змінитися в одну мить. Те, що Максим називав спокоєм, для Ангеліни було лише затишшям перед бурею.

З Максимом вона розмовляти не хотіла. Це ж треба було додуматися - все розповісти! Якби він хоч трохи подумав перед тим, як заговорити... Але тепер усе вже зроблено, і назад дороги нема. 

Так, ситуація була нестандартною. Не такої долі батько хотів для неї. Але, на диво, вона почувалася спокійно. Ніби нарешті була на своєму місці. Це відчуття дивувало, збивало з пантелику, але водночас приносило певний внутрішній затишок.

Вона швидко зібралася і прослизнула з будинку, поки Максим ще не спустився. Серце калатало швидше, ніби відчуваючи наближення чогось неминучого. На вулиці її вже чекав Денис, якого вона попросила приїхати раніше. Артема ще не було, і це її влаштовувало.  

Снідати вона вирішила деінде, та й взагалі їжа не лізла. Шматок застряг би в горлі, кава стане рятівною соломинкою. Вона набрала батька. Його голос був спокійний, рівний, як завжди. Занадто рівний. Вона видихнула, домовившись про обід. 

Тепер головне дожити до цієї зустрічі і не зірватися. 

На роботу їхати не потрібно було - вихідний. Навіть якщо спробувати поїхати попрацювати самій, то зосередитися, це не допоможе, всі думки про обід і про розмову, що чекає попереду. 

Тож вона поїхала до себе на квартиру. Прибирання ніколи не було її сильною стороною,  вона воліла просто не розводити безлад. Але зараз… зараз потрібно було хоч щось тримати під контролем. 

Жертвою став її гардероб. Вона перебирала одяг, складаючи його на поличках, ніби це могло навести лад у її голові. Кожен складений предмет одягу давав ілюзію порядку. Якби тільки так само легко можна було впорядкувати власні думки. Так вона і вбила час до хвилюючої зустрічі з батьком.  

Батько дивився на Ангеліну уважно, зосереджено. Він завжди міг читати її, бачити більше, ніж вона дозволяла іншим. Але зараз… щось змінилося. 

Спочатку в його погляді промайнуло розчарування. Несвідоме, автоматичне, відчуття, що він щось проґавив, що не зміг втримати її від кроку, який раніше неодмінно засудив би. Вона його здивувала. Неприємно здивувала.

Він ніколи не думав, що вона ось так піде проти його очікувань, зробить вибір, який змусить його переглянути всі попередні рішення. Але коли він придивився, коли справді уважно подивився на неї, то побачив те, що не міг заперечити. Вперше за довгий час вона була спокійна. Не вперта, не захищалася, не доводила щось силою. А просто… була.
Його думки ще боролися між тим, що він звик вважати правильним, і тим, що бачив перед собою. І вперше він визнав: вона має те, що їй потрібно.

Ангеліна сиділа за столом, стискаючи чашку кави.