12 глава

Максим відчув у повітрі дивну напругу, ніби щось невидиме висіло між ними, він відчув цю зміну ще до того, як вона заговорила. Напруга в повітрі була майже відчутною, як електричний розряд перед грозою.
Жінка стояла біля столу, схилившись над ноутбуком. Її пальці перебирали документи неквапливо, але він помітив, що рухи були механічними, без концентрації.

— Хвилювався? - недовірливо запитала вона, не піднімаючи очей. Щось у її голосі змусило його насторожитися - та сама відсторонена стриманість. Він не відповів одразу, лише стежив за її рухами, за тим, як вона кладе аркуші один до одного, ніби намагається скласти щось більше, ніж просто документи. 

 — Я просто залишилася працювати вдома, - спокійно пояснила. 

— Не хотіла їхати на роботу з набряклим обличчям. Дозволила собі трішечки постраждати, - спокійно пояснила.

— А завтра підфарбую вії, губи і знову з посмішкою на обличчі, піду підкорювати цей світ. Так що за мене можеш не хвилюватися. - вона почала збирати документи і вимкнула ноутбук.

— А в тебе як справи?

— Нормально! 

— Дуже інформативна відповідь, - зазначила Ангеліна. 
 

— Пані Марію я відпустила, тому замовиш доставку. - жінка з усіма паперами і ноутом пішла нагору. Їй не хотілося сьогодні нікого бачити, не хотілося удавати, що все нормально. Невдовзі зателефонувала мама і нагадала, про завтрашню вечерю. 

— Дідько! - розгнівалася Ангеліна, коли розмова закінчилася. 

Якби їй того не хотілося, жінка спустилася донизу в пошуках свого чоловіка. Максим саме щось шукав в телефоні, зручно вмостившись на дивані. Краватка була ослаблена, рукава сорочки закочені і декілька сивих пасм волосся спали на лоб.

— Тобі що замовити? - побачивши зеленооку, запитав чоловік.

— Піцу, - коротко відповіла. Максим прийняв більш напружену сидячу позу і здивовано подивився на неї.

— На ніч? 

— А що, Не можна? - сіла біля нього, взяла телефон і обрала.

— Можна... Просто ти жінка. Гадав ти як всі: калорії, салатики і тому подібне.

— Не подобається — розлучайся, - обурилася Ангеліна й повернула телефон. 

— У мене до тебе добровільно- примусова справа! - вона  поглянула на нього з викликом. 

— Я тебе слухаю, - спокійно відповів, продовжуючи обирати в телефоні.

— Нам треба завтра поїхати на вечерю до моїх батьків. - він мовчки підняв на неї важкий погляд.
 
— Я могла б сказати, що ти зайнятий. Але нам усе одно не уникнути таких вечорів. В нас така традиція - спільна вечеря щоп'ятниці. 

— Добре, - вмить погодився. 

— Ось так просто? - обурилася жінка.

— А що тут складного? - він не розумів її реакції. Було зрозуміло з самого початку, що доведеться взаємодіяти з родичами й знайомими.

— Нам доведеться грати в закоханих, а вони ж не дурні. Усе зрозуміють. 

— То навіщо ти на це погоджувалася? - відверто запитав.

— Я тоді про це не думала, - зізналася, склала руки на грудях і повернулася боком до нього.

— Нам же не потрібно цілуватися за столом, демонструючи свої почуття. - спокійно пояснив чоловік.

— Будемо вирішувати проблеми в міру їх поступлення. Кілька разів обійму, поцілую якщо треба, та й усе. 

— Якби все було просто, як ти кажеш... 

— Все буде добре, кохана. Тільки з твого дозволу називатиму тебе Ліною! Ангеліна дуже офіційно звучить. Не проти? - жінка поглянула на нього і згадала як Іван звертався до неї ніжно "Ліночка". 

Легка хвиля спогадів накрила її, стало боляче. Здається, він щойно ненавмисно торкнувся глибоко захованої рани. Її пальці машинально ковзнули по тканині піжами, ніби шукаючи опору в чомусь матеріальному.
 
— Про що задумалася? - немов відлунням її наздогнав голос чоловіка.
Вона відчула, як його погляд уважно слідкує за її реакцією.

— Нічого важливого, - збрехала вона. - І я не проти, якщо ти називатимеш мене Ліною.

Максим спокійно кивнув, прийнявши відповідь без зайвих питань.

Невдовзі у двері подзвонили. Чоловік повільно підвівся, ніби розтягуючи цей момент, перш ніж відкрити.

— Я сама, - швидко скочила на ноги і пішла відчиняти. На порозі стояв кур'єр, у руці гаряча коробка, від якої ще йшов слабкий запах печеного тіста й тягучого розплавленого сиру.
Максим сидів на дивані, прокручуючи щось у телефоні, коли Ангеліна повернулася з кухні. Запах щойно доставленої піци розтікався по кімнаті, наповнюючи її теплом і легкістю домашнього вечора. 

Вона без зайвих слів поставила коробку на низький журнальний столик, сіла поруч, загорнувши ноги під себе. Максим, не відриваючись від екрану, простягнув руку, витягнув шматок і повільно відкусив.

— Ну, хоч піцу обговориш? - з іронією запитала Ангеліна, спостерігаючи за ним.

— Сирна класика. Без сюрпризів. Завжди виграшний варіант. - відгукнувся він, витираючи пальці серветкою.

Він кинув на неї швидкий погляд - щось у її погляді було інше сьогодні. Напруга ще залишалася, але тепер вона змішувалася з втомою. Вона теж взяла шматок, надкушуючи повільно. 

Тепле, тягуче сирне тісто розливалося приємним смаком. У тиші чулися лише легкі звуки жування та слабке потріскування коробки, коли Максим дістав ще один шматок.
Вечеря була простою. Без офіційних розмов, без зайвих питань. Просто тепле тісто, розплавлений сир і два тіла, що сиділи поруч у напівтемряві кімнати, ховаючись від нескінченних думок про завтрашній день.