8 глава

Максим боявся, що колишня, у своєму істеричному стані, налякає дитину. І хто його знає, що вона нарозповідала полісменам, які тепер стояли біля його дому, вимагаючи пояснень. 
 

Ангеліна теж була поруч, і він відчував її погляд, який палив йому спину. Він не хотів, щоб вона бачила його таким. Ніколи раніше вона не розпитувала про матір Полі, можливо, щось чула від Остапа, але не копалася в цьому. І він цінував це.

А зараз він боявся зустріти її погляд. Бо там міг бути жаль. Або ще гірше - співчуття. Він вискочив на парковку, але жодного таксі не побачив. Поспішив у сторону дороги, майже біг, але його наздогнала Ангеліна, її дихання було нерівним, але вона не відступала.

— Їдь з Артемом, а я залишуся з Денисом. - жінка намагалася його вмовити, її голос звучав напружено, але рішуче. Максим на мить затримав погляд на ній, у її очах було щось більше, ніж просто занепокоєння.

 Він зважив усе і сів до Артема, який саме під’їхав. Дорога здавалася йому безкінечною лінією, що тягнулася й тягнулася. Лише коли автівка повернула на його вулицю, він зітхнув із полегшенням. Біля воріт вже стояло кілька машин: поліцейська, авто Остапа, авто Тетяни

Максим залетів до будинку у домашніх капцях і спортивному костюмі, в якому був у лікарні. На його обличчі ще залишалися синці, але він не звертав на це уваги. З уст Тетяни миттєво полилися звинувачення, її розлючений голос розтинав повітря. Судячи з виразу обличчя присутніх, вона вже встигла добряче їм набриднути. 

Тетяна розмахувала в повітрі документами про тимчасову ухвалу суду, звинувачувала у викраденні дитини, її руки тремтіли, а голос пробивався крізь роздратування. Але її акторська гра була надто перебільшеною. Навіть полісмени почали обмінюватися поглядами.

Максим глибоко вдихнув, зусиллям пригнічуючи гнів, і разом з одним представником правопорядку пройшов до кабінету, щоб спокійно пояснити ситуацію.

— Я розумію, як це виглядає, – додав він наприкінці.

— Але Поля зараз спокійно готується до сну. Я обіцяю завтра її особисто привезти. - лейтенант, який був не в захваті від цієї драми, ще раз переглянув документи, а потім погодився, за умови, що сам усе проконтролює. 

Максим заспокоївся, ще одну ніч донька проведе без істерик матері. Вони повернулися до вітальні, і лейтенант повідомив Тетяні, що завтра особисто проконтролює момент, коли Максим привезе їй доньку. Тетяна кипіла від злості, але перед поліцейськими не кричала. Усі звинувачення і брудна лайка були адресовані Максиму. Але щойно вона вийшла на вулицю, її стриманість зникла, і вона зірвалася на крик.

— Я дитину з зеком не залишу! - її голос пронісся вулицею, ніби вона спеціально кричала так голосно, щоб почули всі сусіди. Максим дивився на неї, і не міг повірити, що колись так помилився. Чоловік провів її авто холодним поглядом, у якому змішувалися нотки гіркоти та розчарування.

Дивлячись на таку матір, він радів, що не мав її у своєму житті взагалі.

Ігноруючи Остапа і Марію Степанівну, Максим взяв пляшку коньяку і сів на порозі заднього двору будинку.

 Відчуття було паршивим. Майже нестерпним. Найкраще, що він міг подарувати своїй дитині — це турботлива матір. Але навіть цього він не зміг забезпечити.

 Зараз Поля маленька, але він боявся, що з віком вона почне віддалятися, піддаючись впливу Тетяни. Ця думка розривала його зсередини, залишаючи гіркий присмак провини.

— А як же ясна голова? - голос Ангеліни пролунав несподівано, і вона сіла поруч із ним. Максим не чув, як вона підійшла. Він лише іронічно посміхнувся.

— Все чула? - Він перекинув пляшку, зробивши кілька глибоких ковтків бурштинової рідини прямо з горла.

— Тобі не можна. - Ангеліна забрала пляшку, її голос був твердим, але не грубим.

— Ти ще під дією препаратів.

— Мені все одно. - Максим спробував відібрати пляшку, але вона відсунулася і теж ковтнула коньяку, через що вмить закашлялася.

— Не вмієш пити — не берись. - його голос пролунав різко, але в ньому не було злості. Нарешті чоловіку вдалося відібрати пляшку, і він продовжив пити.

— Знаєш, чому ми з чоловіком розлучилися? - її голос став тихим, майже згаслим. Максим поглянув на неї, очі його запитували більше, ніж слова.

— Іван дуже любить дітей. - голос жінки зламався, ніби вона проковтнула величезний ком, який утворився в горлі.

—  За всі роки шлюбу я так і не змогла завагітніти, тому вирішила його відпустити. Егоїстично було б тримати його біля себе. - з її очей почали капати сльози, які вона намагалася приховати. Максим хотів її втішити, але не знав як. На якусь мить він забув про пляшку, яка ще була в нього в руках. 

— Можливо, я колись наважилася б на штучне запліднення, але хотілося б, щоб у дитини були обоє батьків. А Іван не був згоден на це… - Ангеліна важко зітхнула, змусити себе продовжити не могла.

— Ти безплідна? - його голос був тихим, але в ньому звучала щира жалість.

— Ні… - вона опустила голову на коліна, обійнявши себе руками.

— Лікарі запевняють, що я можу народити. Є невелика патологія, але з нею вісімдесят відсотків жінок успішно народжують. А я… - вона знову взяла пляшку, яку він без перешкод дозволив їй узяти.

— Тепер ти знаєш про мене все. - жінка замовкла, а потім подивилася на нього, її очі були повні рішучості. 

— Тому, якщо твоя пропозиція ще в силі, то я згодна. - Ангеліна сама не вірила, що сказала це. Можливо, всьому виною алкоголь, який досі обпікав їй горло, але вона хотіла залишитися з Поліною.

— Ти про що? - Максим не встигав вловлювати суть сказаного.

— Я згодна вийти заміж за тебе. - її голос був рівним, але в ньому звучала дивна впевненість.

— Фіктивний шлюб, пам’ятаєш? - вона ніби розжовувала маленькій дитині, намагаючись пояснити чоловіку.