5 глава

Максим отямився в лікарняній палаті, сонячні промені лагідно пробивалися крізь жалюзі, розсіюючи м’яке світло по стінах. З прочиненого вікна вливалося свіже повітря, наповнене ароматом квітів і трав.
Попри віддалені звуки міста, легка пісня птахів за вікном додавала особливого затишку, наче нагадувала, що десь там існує спокійний світ, не затьмарений проблемами.

    Голова страшенно боліла, у тілі відчувалася втома, що накочувалася хвилями. Очі кілька хвилин звикали до світла, перш ніж він почав озиратися навкруги. На іншому ліжку в палаті мирно спала людина, яку він аж ніяк не очікував тут побачити.

На зелених кахлях у бахілах охайно стояли білі кросівки, а на ліжку лежала жінка з чорними кучерями, зібраними у високий хвіст. Завжди строго одягнена, впевнена в собі, зараз вона мирно сопіла, одягнена у білу футболку та світлі джинси. Йому знадобилося кілька секунд, щоб напрягти пам’ять і згадати, що сталося. Максим поглянув на приліжкову тумбу з надією побачити там телефон. Але його наздогнало розчарування. До руки була приєднана крапельниця, а на носі відчувався незрозумілий шар білих пов’язок.

    Від необережного руху рукою з тумби впали якісь ліки, і жінка відразу прокинулася. На нього дивилася пара припухлих зелених очей, без ані найменшого натяку на косметику. Ангеліна була схожа на сонну кішку.

— Слава Богу, ти прокинувся. - вона сіла на стілець поряд, її вираз обличчя був напруженим, але трохи полегшеним.
У душі панувала тривога. Лікар запевнив, що нічого страшного, але вона все одно переживала.

— Мені треба зателефонувати… – почав чоловік, але його слова змішалися з сухістю в роті, і прозвучали ледь зрозуміло. 
Ангеліна взяла склянку з водою, поставила соломинку, подала йому.

— Телефон зарядила і вимкнула. Телефонував Остап, я відповіла. Він приїздив учора. - в її голосі не було хвилювання, лише стримана рівність.

— Ми поговорили. Я йому все розповіла. Полю забрали. Вона зараз з моєю мамою.

— Як вона? - його цікавила лише донька. Він знав, що її мама знову кудись завіялася, а зараз, виявляється, Поліна була в зовсім чужих людей.

— Все нормально, – говорила вона з легкою посмішкою, намагаючись приховати тривогу.

— Ми після садочку заїхали в магазин, купили пластилін, розмальовки, фломастери і ще декілька іграшок. Трохи вчора погралися. - Ангеліна дістала телефон і показала фото усміхненої дитини. Максим взяв гаджет однією рукою і кілька хвилин дивився на блакитнооку красуню. Її очі раділи, і це його тішило.

— Чому ти не сказав, що в тебе є донька? - її голос був рівним, але в ньому звучала претензія.

— Ти не питала. - він спробував сісти, але вмить стало недобре.

— Тобі не можна! - Ангеліна різко заперечила.

— У тебе струс і тріщини в ребрах. - щодо струсу він здогадувався, відчуття нудоти його не залишало.

— А з носом що? - Максим потягнувся рукою, щоб зняти пов’язки, але Ангеліна забрала його руку.

— Підремонтували твого носа, – сердито пояснила вона.

— Казав лікар, що це не перший твій перелом. Не розкажеш, де ти його пошкодив?

— Іншим разом. - його голос був тихим, майже згаслим.

— А чому ти тут? - Максим дивився на неї, не розуміючи, що вона робить поряд із ним.

— Мені піти? - її голос змінився, у ньому з’явилося обурення. Він лише негативно похитав головою.

— Тому, що переживала. - Ангеліна зітхнула, її погляд опустився.

— Мені вчора зі швидкої зателефонували. Напевно, тому, що я остання була у викликах. От я і приїхала. Потім з Остапом говорила, попросила повідомити твоїх, але він пояснив, що нема кого. - вона затихла, на мить опустила голову.

— Знаєш, як я злякалася? - її голос був тихим, але в ньому звучала глибока емоція.

— Хоч ти і… Неважливо, одним словом.

Максим слухав її, не перебиваючи. Чужа людина була поряд, і він не знав чому. Ще нещодавно вона його, м’яко кажучи, недолюблювала, а зараз розділяла з ним його проблеми, ніби так і мало бути. Максим відчував частковий спокій, але його не залишала думка, що він має побачити Остапа. Аварія була невипадковою, але озвучувати це Ангеліні він не хотів.

— Тебе так просто пустили? - Максим дивився на жінку поряд, намагаючись зрозуміти її мотиви.

— Не просто. - її голос був тихим, але рішучим.

— Не знаю, чи пустили б мене при інших обставинах, але тут завідувач відділенням - мій колишній чоловік. Тому я не напружувалася.

Максим усміхнувся. Йому хотілося його побачити. Зрозуміти, кого кохала така жінка.

— Дякую. - його голос був майже пошепки, але в ньому звучала щира вдячність.

— Звертайся. - Ангеліна спрямувала погляд у вікно, ніби там показували улюблений фільм. Максим крадькома роздивлявся її, намагаючись зрозуміти, що вона відчуває.

— Мені треба зателефонувати Остапу. - вона різко повернула голову, її погляд був гострим, як нова бритва. Здавалося, що в цей момент вона готова була його прибити.

— Не треба. - голос жінки став серйозним, майже наказовим. 

— Тобі треба поспати, а ще поїсти, а ще багато відпочивати. Остап там розгрібає все. - вона встала з місця, почала розмахувати руками в повітрі.

— Тебе мало не вбили! - її голос зривався на крик, але вона стримувала себе.

— Остап все розповів? – запитав Максим із невдоволеним виразом обличчя.

— Не хотів спочатку, але я наполягла. - її голос був спокійним, але наполегливим.

— Якщо це пов’язано із землею, на якій знаходиться центр, чи Ростиславом… – він запнувся, відчуваючи гіркий присмак передчуття. 

— То тобі теж загрожує небезпека. - Ангеліна дивилася на нього з важким поглядом. Вона розуміла, що тут щось нечисто. Її автівка теж неспроста була стільки часу в ремонті.

— Остап теж так каже. - вона опустила голову, почала перебирати пальцями край футболки.

— Артема до мене приставив. – ображено промовила. Максим трохи полегшено видихнув.

— У мене є одна думка… - в її голосі прозвучала невпевненість, але також стримана рішучість.