1 глава

Від автора:

Перш ніж зануритися у світ цієї історії, зверніть увагу: цей твір є інтелектуальною власністю автора.

Це означає, що кожне слово, кожна ідея, кожен поворот сюжету захищені законом про авторські права. Будь ласка, поважайте працю, вкладену у створення цієї книги. Несанкціоноване копіювання, розповсюдження чи будь-яке інше використання без письмової згоди автора заборонено.

З метою запобігання розповсюдження книг на піратських сайтах, інформую, що мої книги лише тут:

https://booknet.ua/tamara-yurova-u11282893

Кожен кілометр на цій розбитій дорозі був нагадуванням. Нагадуванням про те, що дісталося Максиму. Спадщина від людини, яку він ніколи не бачив. Якийсь кінологічний центр здавався важким ланцюгом на його шиї. Продавати зараз було б поганим рішенням.Але що з ним робити він теж не знав. 
Педаль газу втоплена в підлогу, ями, приховані за калюжами різного розміру і глибини, шматували підвіску, але Максим не відчував нічого, окрім глухого роздратування. Вирішив заїхати і взяти собі кави, щоб трохи знгяти напругу.

На АЗС, де запах бензину змішувався зі свіжою кавою, Максим пролив напій на світлу блузу жінки.

— Пробачте, не помітив Вас. - здавалося, вона зараз вибухне гнівом, але замість цього на її обличчі з’явилася дивна посмішка - щира і трохи сумна.

— Не варто хвилюватися через каву, - тихо сказала , — буває й гірше.

Ця простота збила Максима з пантелику. Вона була наче промінь світла, який раптом прорізав його темряву. Висока, струнка жінка з завитками темного волосся, яка з’явилася ніби з нізвідки і зникла внікуди. Її кучері відразу врізалися в пам’ять.

Максим стояв ошелешений. Її спокій і доброзичливість здивували і навіть трохи зачепили його. Вона була красива, але не показово, в ній було щось справжнє, що змусило Максима згадати своє непохитне правило триматися від таких подалі.

Останнє, чого йому зараз хотілося - це жінка, яка могла б додати йому нових проблем. Його гіркий досвід зі стосунками залишив тільки недовіру і біль, тому думки про це він намагався гнати геть.

Він повернув кермо на вже знайомий з'їзд. Після дощу повітря було вологим і свіжим. Крізь прочинене вікно долинали ледве чутні шуми дерев і запах мокрого асфальту. Це мало б заспокоювати, але не працювало. У голові застрягли її кучері й та дивна посмішка.

На територію цього разу Максима пропустили без питань. Доглянуті алеї, десь у глибині гавкіт собак, окремі голоси тренерів, що перегукувалися між собою – все це свідчило про порядок.

Він прямував звичним маршрутом до адміністративної будівлі. За кілька метрів від неї височіла інша – вища, більш строга, призначена для житла персоналу. Назустріч йому вибігла блондинка.

— Ангеліни Андріївни сьогодні ще не було, - процвірінькала вона солодким голосочком, від якого хотілося скривитися.

— Я почекаю, - сухо відповів Максим, навіть не поглянувши. Залишатися з нею наодинці бажання не було, він поспішив до кабінету.

Звичайний кабінет з купою фото собак на стінах. На спеціальній полиці стояли кубки. На столі все охайно розкладено, але Максиму ще не вірилося, що тепер це належить йому. З вікна було видно головні ворота й праворуч  огороджений майданчик для тренувань.

Його увагу привернув «Гелендваген», що щойно припаркувався неподалік. Двері відчинилися, і звідти вийшла... вона. Та сама моделька з АЗС.

Поки вона йшла сюди, Максим мав змогу її роздивитися. Висока брюнетка, хвилясте кучеряве волосся трохи розтріпане вітром, одягнена у строгий коричневий костюм, підбори, світла блуза, на якій все ще виднілася пляма від його провини. На обличчі  усмішка. До неї відразу підійшов якийсь чоловік з собакою, і її усмішка стала ще ширшою, вона сіла навколішки біля тварини, і та дала їй лапу. Це було дивно. Максим чомусь усміхнувся. Вона підвелася і попрямувала далі, а чоловік так і дивився їй услід поки моделька зникла в сусідній будівлі.

Минуло кілька хвилин, і двері відчинилися.

— Це Ви? - запитала жінка, здивовано дивлячись на Максима в кабінеті. Вона згадала інцидент на заправці, та їй кортіло сказати кілька слів про те, що цей гад не приїхав, навіть на похорон, але вона себе стримала. Зрештою, це син Олександра Борисовича, і їй не хотілося псувати стосунки в перший день.

— Ангеліна Андріївна? - перепитав Максим, вдивляючись у жінку перед собою. Вона вже встигла переодягнутися: вільні штани, легка блуза, що м’яко спадала на плечі. Волосся зібране в недбалий пучок, кілька пасем вибилися, обрамляючи її обличчя.

Її погляд був прямим, відкритим, але в ньому приховувалася якась невловима глибина, не тривога, не настороженість, а щось схоже на внутрішню боротьбу. Зелені очі сяяли, ніби вбираючи світло, що пробивалося крізь крони дерев, надаючи їхній власниці легкості. Але ця легкість не була безтурботною,  вона була вистражданою, вимушеною. Вона оцінювала його так само, як він її - не поспішно, не надто явно, але достатньо уважно, щоб побачити більше, ніж просто його присутність.

— Так. Нарешті ми зустрілися, - її голос прозвучав рівно, без емоцій, але з прихованим змістом.

— А Ви не дуже пунктуальна людина! - голос Максима був рівний, без явного роздратування, але в ньому відчувався холод. Він вирішив нагадати про її відсутність минулого разу. Жінка різко підняла погляд. "Невже він думає, що я повинна тут днювати і ночувати в очікуванні свого господаря, немов Хатіко?" - промайнуло в її думках.

— В мене є ще основна робота. Я тут тому, що обіцяла Вашому батьку приглянути за центром, поки Ви не з'явитесь.

— Він мені не батько, - ці слова впали, як камінь у воду, розбиваючи щось у повітрі. Вона ледве помітно стиснула пальці, але усмішка, що грала на її устах, на мить зникла. Максим бачив це.

— Для мене Ви його син. Навіть ззовні вашу схожість не сплутаєш, подобається Вам це чи ні. - Ангеліна про нього нічого не знала, але і не горіла бажанням дізнатися. Олександр Борисович знайшов його давно, але цей пан не спромігся приїхати, коли він був ще живим.