Глава 28. Інна

Спалах сліпучої, майже білої блискавки розтинає навпіл темне вересневе небо, і вже за секунду увесь дім струшується від першого, оглушливого гуркоту грому. Оскаженіла злива обрушується на дах і панорамні вікна з такою нищівною силою, ніби намагається розтрощити крихку скляну перепону й затопити весь маєток. Яскраві промені фар чорного позашляховика біля зачинених воріт на мить згасають, важкі двері авто відчиняються, і крізь непроникну стіну зливи до ганку стрімко прямує витончена жіноча постать під великою темно-зеленою парасолею.

Серце в моїх грудях калатає, як сполохана пташка, застрягла в тісній клітці. Я гарячково міркую, чи бігти нагору до Поліни, щоб застерегти дівчинку, як із глибини передпокою лунає виразний, соковитий звук — гучне клацання електронного замка. Моє серце пропускає удар. Незнайомка відчинила масивні двері власним кодом, який знають лише члени родини!

З боку кухні у передпокій наполохано вибігає економка Галина.

— Хто там?.. — починає вона стривожено, але раптом завмирає, розширивши очі від дикого заціпеніння. Рушник, яким вона витирала руки, випадає з її долонь прямо на підлогу, а сама вона хапається за груди: — Пані... Ларисо?! Боже мій... Ви?!

— Власною персоною, Галино. Зачини двері, на вулиці просто жахлива негода, — лунає високий, оксамитовий і просочений абсолютною, природною владністю жіночий голос.

У вітальню повільно, впевненим кроком від стегна входить жінка. Кожен її рух доведений до штучного абсолюту, а дзвінкий, ритмічний цокіт її високих підборів по мармуровій підлозі лунає в тиші як відлік до незворотного вибуху. На ній вдягнене кашемірове бежеве пальто від відомого бренду, а ідеально вкладене волосся сяє вишуканим холодним блондом. Від неї миттєво віє важким, шлейфовим ароматом елітних французьких парфумів з нотами тютюну й дикої троянди, який безжально витісняє залишки нашого затишного ранкового кавового тепла.

За нею приватний водій мовчки заносить дві масивні, важкі валізи. Лариса елегантно розстібає свою фірмову сумочку, дістає звідти тугий згорток готівки й діловито простягає Галині:

— Віддай йому за поїздку й чайові, Галино. Нехай буде вільний.

Економка з тремтячими руками приймає гроші, поки Лариса стягає з тонких пальців шкіряні рукавички й недбало кидає їх просто на мармурову консоль. Вона оглядає вітальню із прихованою тугою та неприхованою зверхністю, ніби кожна річ тут належить їй за давнім, непорушним правом.

— Боже, за цей час нічого не змінилося. Микита так і не спромігся поміняти ці огидні штори...

Я завмираю біля панорамного вікна, стиснувши крижані пальці у кулаки до болю в суглобах. Повітря в легенях стає настільки важким і задушливим, що мені просто бракує кисню. Усередині все розривається від жахливого, отруйного здогаду: це вона. Колишня дружина Микити. Мати Поліни. Жінка, чиє ім'я закарбоване в тій самій чорній папці про судові позови. То вона жива?

Лариса робить ще кілька повільних кроків углиб кімнати й раптом різко зупиняється. Її гострий, холодний погляд очей із бездоганно підкресленими стрілками впирається прямо в мене. Вона повільно, нікуди не поспішаючи, вимірює мене з ніг до голови — мій простий домашній светр, розпатлане від тривоги волосся, дрижачі від занепокоєння губи.

Тонкі, яскраво-червоні губи Лариси вигинаються в отруйній, насмішливій посмішці. Вона злегка нахиляє голову вбік, і в її очах спалахує пекуча зневага:

— А ти хто така в моєму будинку? Нова покоївка?