Глава 27. Інна

Пальці тремтять над чорною шкіряною палітуркою, зупинившись лише за кілька міліметрів від холодного тиснення. Серце калатає десь у самому горлі, а допитливість отруйним змієм шепоче: «Відкрий. Просто подивися один аркуш. Ти маєш право знати, що від тебе приховують». Я вже заношу руку, щоб підняти важку обкладинку й розкрити таємницю, як раптом у глухій, майже дзвенячій тиші коридору лунають важкі, впевнені кроки Микити, який спускається з другого поверху.

Паніка миттєво тверезить мене, стискаючи горло крижаним обручем. Я відсмикую руку, ніби торкнулася гарячого заліза, і швидко роблю кілька квапливих кроків назад від столу, випадково зачіпаючи край килима. Ні, я не можу так вчинити. Якщо він зайде й побачить, що я таємно риюся в його особистих паперах, це в одну мить зруйнує все те тепле, щире й крихке, що ми збудували з такою важкістю за останні дні. Між нами має бути цілковита довіра, без недомовок і шпигунства. Я просто запитаю його прямо, віч-на-віч, яким би важким не виявився цей сюжетний поворот.

— Інно? Ти тут? — Микита переступає поріг кабінету, і його виснажене обличчя одразу осяює м'яка, неймовірно турботлива посмішка, від якої в мене на секунду перехоплює подих. — А я шукав тебе у вітальні. Думав, ти вже пішла відпочивати після нашої виснажливої дороги.

— Я... я занесла твій телефон, він вібрував на столику, — тихо кажу я, силою змушуючи себе вирівняти подих і відвести залякані очі від чорної папки, що лежить прямо в нього за спиною. Потім збираю залишки сміливості у кулак: — Микито, я хотіла спитати...

Фраза завмирає на моїх губах, так і не злетівши, бо телефон у його руці знову вибухає різким, вимогливим і металевим дзвінком, що розтинає напівтемряву кімнати. Микита кидає швидкий погляд на екран, і його тепла посмішка миттєво згасає, поступаючись місцем діловій зібраності.

— Вибач, це мій головний адвокат, — киває він мені, прикладаючи гаджет до вуха, і натискає кнопку відповіді. — Слухаю, Олексію. Що сталося?

Я спостерігаю, як за лічені секунди змінюється його вираз обличчя, перетворюючись на непроникну маску. Жорсткі лінії залягають біля кутиків рота, темні брови зсуваються до перенісся, а в завжди теплих очах спалахує крижана, важка тривога. Тепло, що ще нещодавно огортало його постать і відбивалося на мені, випаровується без залишку, поступаючись місцем жорсткому тиску загрози.

— Як це сталося? — жорстко запитує Микита, і його голос sounds металево, з тими рішучими нотками, які я чула лише на важливих нарадах у компанії. — Нічого не підписувати. Жодного документа, поки я сам не перегляну папери. Я виїжджаю негайно. Буду в офісі за тридцять хвилин.

Він скидає виклик і кілька довгих, болісних секунд мовчки дивиться в підлогу, стиснувши кулаки так, що біліють кісточки, а на скронях напружено пульсують вени.

— Щось трапилося? — обережно запитую я, роблячи крок до нього й противолі простягаючи руку, ніби намагаючись повернути той спокій, що був між нами ще хвилину тому.

— Інно, вибач, — він піднімає на мене похмурий, глибоко стурбований погляд і швидко підходить, беручи мене за плечі. Його дотики гарячі, міцні, але в них більше немає тієї ранкової розслабленості й чарівності. — Мені треба терміново виїхати. Виникло дуже складне, термінове робоче питання, яке вимагає моєї особистої присутності та негайних дій.

— Це серйозно? Щось із компанією? — у моєму голосі бринить неприхований острах.

— Я все владнаю, — перебиває він, але за цією впевненістю виразно чується прихована, важка напруга. — Будь ласка, залишайся вдома з Поліною. Вона все ще замкнена в собі після нашої розмови, і я дуже не хочу залишати її саму в такому стані. Відпочинь, набий собі чаю. Я постараюся повернутися якнайшвидше, як тільки закриємо це питання.

Він швидко цілує мене в щоку — цей цілунок здається гарячковим, квапливим і трохи розсіяним — і, навіть не глянувши в бік столу з фатальною папкою, стрімко виходить із кабінету, на ходу вдягаючи піджак. За хвилину в глухому дворі гучно реве мотор його важкого позашляховика, гравій шелестить під колесами, і важкі автоматичні ворота маєтку із залізом зачиняються за ним.

Я залишаюся одна у величезному, раптом знімілому й надто порожньому будинку. За вікнами невблаганно розгортається масштабна негода. На місто насувається гроза: небо затягують важкі, свинцево-чорні хмари, перші спалахи блискавок розтинають сутінки, а сильний, рвучкий порив вітру змушує вікові сосни довкола маєтку тривожно й грізно шуміти, гнучи гілки до самої землі.

Піднявшись сходами до вітальні, де все ще витає аромат нашої спільної ранкової кави, я стаю біля величезного панорамного вікна, стискаючи в руках свої холодні долоні. Тривожне передчуття липкою, густою сітію огортає серце, не даючи зробити повноцінний вдих.

Раптом крізь глибокі сутінки й перші важкі, поодинокі краплі дощу, що гучно б'ють по склу, я помічаю рух на під'їзній алеї. До зачинених воріт маєтку повільно під'їжджає й зупиняється незнайоме, розкішне чорне авто з глухо тонованим склом, через яке неможливо розгледіти водія. Двигун стихає, згасає звук мотора, а яскраві світлодіодні фари продовжують засліплювати темряву, спрямувавши промені просто у вікна першого поверху, ніби хтось чужий терпляче вичікує біля нашого порогу.