Глава 26. Інна

Дорога назад до міста минає в напруженій, майже відчутній на дотик тиші. Поліна знову одягає свої масивні навушники й напрочуд уперто відвертається до бічного вікна позашляховика, відгороджуючись від нас глухою, непроникною стіною. Осіннє сонце за склом повільно ховається за сірими, важкими хмарами, розмиваючи яскраві барви лісу, а разом із ним невблаганно тане й те кришталеве відчуття казки, яке огортало нас у дерев'яному будиночку біля озера.

Я сиджу на пасажирському сидінні, стиснувши пальці на колінах, і спостерігаю за темною гладдю асфальту. Серце стискається від кожного погляду в дзеркало заднього огляду. Микита, тримаючи кермо однією рукою, другою на мить знаходить мою долоню, переплітаючи свої пальці з моїми на важелі передач. Його короткий, але заспокійливий подих і ледь відчутне погладжування мого зап'ястя — єдине, що тримає мене в реальності й не дає знову зануритися в океан власних сумнівів.

Коли ми нарешті під'їжджаємо до маєтку й машина зупиняється на бруківці, донька Микити без жодного слова вислизає з салону. Вона навіть не чекає, поки батько забере речі з багажника, і майже бігом піднімається сходами на другий поверх. Звук дверного замка, що важко клацає в її кімнаті, лунає в порожньому, лункому холі як болісне нагадування: наше крихке щастя все ще стоїть на занадто тонкому льоду.

Я завмираю посеред холу, дивлячись угору на зачинені двері, відчуваючи, як холод пробирає до кісток.

— Не сумуй, дівчинко моя, — м'яко шепоче Микита, підходячи до мене ззаду й підхоплюючи мої прохолодні пальці у свої гарячі долоні. Його груди притискаються до моєї спини, даруючи те невимовне відчуття захищеності, від якого перехоплює подих. — Їй потрібен час. Вона бачить, що між нами все серйозно, і це її лякає. Поліна боїться втратити мене, боїться змін. Але ми все подолаємо, чуєш? Разом.

Він обережно розвертає мене до себе й піднімає моє підборіддя, зчитуючи найменші тіні моєї тривоги в очах.

— Я бачу, як ти хвилюєшся, Інно, — продовжує він твердо й беззаперечно, торкаючись губами мого чола. — І я більше не дозволю жодній невизначеності тиснути на тебе чи змушувати почуватися вразливою. Відзавтра я повністю беру на себе всі питання з твоєю колишньою квартирою, залишковими боргами та юридичними документами. Мої юристи закриють усі хвости з твоєї минулої справи. Вони змусять твоє колишнє керівництво й тих, хто тебе ошукав, відповісти за кожен крок. Ти більше ніколи не повернешся до того болю й злиднів.

— Микито... це ж твої гроші й зв'язки, я не можу просто так усе це прийняти... — починаю я, відчуваючи, як сором і ніяковість печуть у грудях, але він прикриває мої губи своїм великим пальцем, зазираючи мені просто в душу.

— Ти зможеш і ти мусиш, — перебиває він із глибокою, непохитною ніжністю. — Я хочу, щоб ти назавжди відрізала це минуле. Спалила ті мости й більше не озиралася. Я хочу, щоб ти почувалася тут не тимчасовою гостею, а повноцінною господинею — і в цьому домі, і в моєму серці. Це мій дім, Інно, але відсьогодні він і твій також. Ти — моє сьогодення і моє майбутнє.

Усередині мене розливається така хвиля вдячності, тепла й безмежної довіри, що на очі підступають гарячі сльози. Я ховаю обличчя на його широких грудях, міцно обіймаючи його за талію й слухаючи мірний, заспокійливий стукіт серця. Здається, що поруч із цим чоловіком я нарешті отримую право на абсолютну захищеність, спокій і справжнє кохання.

Пізніше увечері, коли дім занурюється в напівтемряву, Микита йде нагору, аби спробувати спокійно поговорити з Поліною та принести їй вечерю. Я залишаюся на першому поверсі, попиваючи теплий чай у вітальні. Помітивши на журнальному столику його робочий телефон, який раптом починає безупинно вібрувати й підсвічуватися від вхідних повідомлень та дзвінків, я згадую, що він шукав його перед виходом.

Аби не турбувати його розмову з донькою, я вирішую занести телефон до його особистого кабінету.

Я тихо відчиняю важкі дубові двері й ступаю на м'який, глухий килим кабінету. Повітря тут просякнуте знайомим ароматом його парфуму, дорогої шкіри та старовинного паперу. Приглушене, золотаве світло настільної лампи заливає масивний стіл із темного дерева, на якому акуратними стопками розкладені ділові папери, креслення, договори та фінансова звітність.

Я підходжу до столу, щоб покласти телефон поруч із закритим ноутбуком, але мій випадковий погляд чіпляється за щільну чорну папку зі шкіряним палітурним корінцем, що лежить прямо в центрі робочої зони, трохи осторонь від інших документів.

Заголовок, виведений чітким, строгим друкарським шрифтом на білому наліпленому бланку в кутку папки, змушує моє серце на мить зупинитися, а кров — крижаним окропом залопотіти у скронях:

«Судові позови: Шлюб та майно»

Я завмираю на місці, боячись навіть зробити вдих. Повітря в легенях стає важким, як свинець. Погляд прикутий до цих кількох слів, а в голові спалахує перша тривожна, отруйна думка: про чий шлюб і про яке майно йдеться?