Глава 25. Інна

М’які золотаві промені ранкового сонця пробиваються крізь легкі штори, заливаючи дерев’яну спальню теплим, майже бурштиновим світлом. Я повільно розплющую очі, відчуваючи дивовижне, забуте відчуття абсолютного спокою. За вікном тихесенько хлюпоче озеро, а в повітрі пливе аромат свіжозвареної кави та соснової хвої.

Я повертаю голову й одразу зустрічаюся з теплим, уважним поглядом Микити. Він уже не спить. Спираючись на лікоть поруч зі мною, він обережно заправляє неслухняне пасмо мого волосся за вухо, а його пальці залишають на моїй шкірі гарячі, невагомі сліди.

— Доброго ранку, моє щастя, — тихо шепоче він, нахиляючись і торкаючись моїх губ довгим, ніжним поцілунком.

У цьому поцілунку немає поспіху — лише безмежна турбота й вдячність за кожен мить минулої ночі. Він загортає мене в ковдру, ніби кришталеву вазу, не дозволяючи прохолодному ранковому повітрю торкнутися моїх плечей, і подає маленьку чашку з духмяною кавою.

Я роблю ковток, пригортаючись до його міцного плеча, і відчуваю, як прискорено калатає моє серце. Всередині все ще живе крихітний страх розвіяти цю магію.

— Микито... я досі не можу повірити, що все це насправді, — тихо зізнаюся я, розглядаючи його профіль у сонячному промінні. — Мені здається, що я зараз прокинуся, і цей будинок, озеро й ти — усе просто зникне.

— Я нікуди не зникну, — м'яко перебиває він, злегка стискаючи мої пальці й цілуючи мене в маківку. — Тепер я завжди поруч. Навіть не сподівайся від мене втекти.

Я посміхаюся, і в душі розливається солодке, нестримне відчуття: я закохалася. По-справжньому, глибоко й беззастережно. Поруч із цим чоловіком усі мої давні страхи, біль від зради та крижана самотність нарешті розчинилися без залишку. Я більше не біжу від світу — я нарешті знайшла свою гавань.

Раптом грайливий вогник спалахує в моїй голові, і я лукаво примружуюся, глянувши на нього знизу вгору:

— Знаєш... а я от подумала. Це ж виходить, що тепер я маю повне право вимагати підвищення на роботі? Все-таки я тепер сплю зі своїм босом.

Микита на мить завмирає від несподіванки, а потім тихо, оксамитово сміється, і в його очах спалахує нестримний азарт.

— Ах ось як? Зловживаєте службовим становищем, Інно Сергіївно? — він нахиляється до мого вуха, обпалюючи шкіру гарячим подихом. — І які ж саме бонуси вас цікавлять? Персональний кабінет, безлімітна відпустка чи, можливо, ексклюзивне право відволікати генерального директора прямо під час важливих нарад?

— Хмм, останнє звучит дуже спокусливо, — тихо сміюся я, ховаючи обличчя на його грудях.

— Домовилися, — посміхається він, цілуючи мене в кутик губ. — Видамо окремий указ.

Проте затишок нашої тихої ейфорії починає розвіюватися, коли ми нарешті вдягаємося й спускаємося на перший поверх до сніданку. Поліна вже сидить за великим дерев'яним столом у вітальні. Спочатку все здається звичайним: дівчинка спокійно намазує джем на тост і вітається з нами звичною посмішкою, нагадуючи ту вчорашню веселу дитину біля вогнища.

— Доброго ранку, Поліночко, — лагідно кажу я, сідаючи навпроти.

— Доброго ранку, — відповідає вона без колишньої ворожості, запиваючи тост чаєм.

Але варто Микиті сісти поруч зі мною й непомітно для інших, із неймовірною ніжністю торкнутися моєї долоні під столом, як енергетика в кімнаті миттєво змінюється. Наш швидкий, занадто промовистий погляд, наповнений особливою теплотою, невисловленою пристрастю й секретом цієї ночі, не вислизає від уваги підлітка.

Поліна раптово завмирає з піднятим ножем у руці. Її погляд перескокує з батька на мене, а потім опиняється на наших плечах, що сидять занадто близько. В очах дівчини миттєво спалахує той самий знайомий, колючий вогник підозри та образи. Посмішка на її обличчі згасає в одну секунду. Вона повільно відкладає ніж, опускає очі в тарілку й знову занурюється в глуху, непроникну мовчанку. Напруга повернулася, затягуючи простір між нами новою крижаною тріщиною.