Глава 24. Інна

Язики полум'я повільно танцюють на сухому сосновому поліні, кидаючи м'які, золотаво-бурштинові відблиски на дерев'яні стіни затишної вітальні. За великими панорамними вікнами панує непроглядна, глуха ніч, а шелест високих сосен і тихий плюскіт озера за стіною ніби відрізають нас від усього решти світу. Тут тільки ми вдвох, тепло вогню і той довгий шлях, який нарешті привів нас до спокою.

Я сиджу на м'якому килимі прямо перед каміном, міцно закутавшись у теплий вовняний плед. У моїй руці тонко поблискує кришталевий келих, а темне червоне вино химерно відбиває палахкотіння вогню. Після нестерпно важких, виснажливих днів моє обличчя вперше розслаблено, а в грудях більше немає того крижаного лещату, що душив мене від самого балу.

Микита сидить поруч, настільки близько, що я шкірою відчуваю його гарячий подих і знайомий, рідний аромат чоловічого парфуму з нотками хвої та осінньої прохолоди. Від цього сусідоцтва всередині все тремтить, але вже не від страху чи провини, а від солодкої, п'янкої неминучості.

— Дякую тобі, Микито... — промовляю я тихо, першою порушуючи довгу мовчанку. Голос звучить ледь чутно, але в ньому немає фальші. Я не дивлюся на нього, мій погляд прикутий до рухливого полум'я. — Дякую за сьогоднішній день. І... за все, що ти робиш.

— Я просто зробив те, що мав зробити, — відповідає він м'яко, його голос оксамитовим теплом торкається мого слуху. Я повертаю голову, і наші погляди зустрічаються. У його темних, осяяних спалахами вогню очах читається стільки невисловленого тепла й турботи, що в мене задихається подих.

— Ти навіть не уявляєш, що ти для мене зробив, — мій голос зрадницьки здригається, видаючи всю глибину пережитих емоцій. Пальці міцніше стискають ніжку келиха. — Тоді, на мосту... коли я стояла на краю й мені здавалося, що мій світ остаточно зруйнувався, ти з'явився нізвідки. Ти буквально витягнув мене з тієї прірви. Після аварії, після зради людини, якій я вірила всім серцем, після всього болю я була переконана, що моя душа назавжди перетворилася на випалену пустелю. Я не вірила, що здатна ще щось відчувати.

Я роблю невеликий ковток терпкого вина, намагаючись стримати сльози, що раптом підступають до горла, і продовжую:

— Але поруч із тобою... і особливо сьогодні, дивлячись на те, як Поліна посміхалася, як усе наше напруження розчинилося... Я раптом усвідомила: я знову дихаю повними грудьми. Вперше після тієї катастрофи я почуваюся живою. І справді, неймовірно щасливою.

Ці слова зривають останні гальма. Микита різко, але обережно забирає в мене з рук келих, ставить його на підлогу й натомість бере мої долоні у свої. Його пальці гарячі, міцні й неймовірно ніжні.

— Ти заслуговуєш на це щастя, Інно, — шепоче він, нахиляючись ближче, так близько, що я відчуваю його подих на своїх губах. — Ти навіть не уявляєш, яка ти цінна. І я більше нікуди тебе не відпущу.

Я не відсторонююся. Мій опір тане, як віск під цим гарячим поглядом. Уся пристрасть, що тижнями кипіла під попелом наших сумнівів і страхів, вибухає зсередини.

Він торкається пальцями мого підборіддя, трохи піднімаючи обличчя, і накриває мої губи своїми.

Це перший поцілунок — обережний, але глибокий і жадібний, ніби ми довгий час вмирали від спраги. Від нього по тілу пробігає розпечений струм. Я з легким зітханням подаюся йому назустріч, а мої руки самі собою тягнуться до нього, вплітаючись пальцями в його густе волосся на потилиці.

Микита обережно притискає мене до себе, і в цей момент плед повністю сповзає з моїх плечей на килим, залишаючи мене перед ним у тонкій шовковій блузці. Його губи спускаються з моїх губ нижче — на шию, до чутливої ямочки під підборіддям, змушуючи мене вигнутися від хвилі чистого задоволення. Я ніколи, ні до цього, ні в якому іншому житті не поводилася так розкуто, не дозволяла собі втрачати контроль з такою сліпою довірою. Але зараз кожна клітинка мого єства кричить про те, що це правильно.

Він підхоплює мене на руки, і ми переміщуємося на широкий, м'який диван, що стоїть у напівтемряві кутка. Поцілунки стають гарячішими, нестримнішими. Його дотики впевнені, дбайливі й водночас наполегливі, позбавлені будь-яких сумнівів. Кожне його погладжування вздовж спини, кожний гарячий подих на шкірі змушують мене забути про все на світі — про минуле, про страхи, про те, що хтось може нас почути.

Коли губи Микити знову накривають мої у другому, ще більш глибокому й пристрасному поцілунку, я відчуваю, як зникають останні межі між нами. Наша ніч розгортається повільно, наповнена переплетеними тілами, тихими зітханнями, трепетом і тим неймовірним теплом, яке витісняє з пам'яті весь біль. Це вже не просто близькість — це абсолютне зцілення двох душ, які знайшли одна одну посеред бурі.