Глава 23. Микита

Ранковий виїзд перетворюється на справжнє випробування терпіння. Поліна демонстративно повільно збирає речі, вдягає навушники й відвертається до вікна позашляховика з першої ж секунди. Вона не реагує на мої спроби зав'язати розмову, а коли Інна намагається передати їй пляшку води, донька лише сильніше стискає губи й встромляє погляд у телефон.

Але заміський будинок біля озера зустрічає нас зовсім іншою атмосферою. Повітря тут прозоре, прохолодне й насичене густим ароматом соснової хвої та вогкої землі. Величезне плесо озера дзеркально відбиває верхівки високих дерев і осіннє сонце, а довкола панує така глибока, майже кришталева тиша, що міська метушня з її образами здається чимось нереальним.

Як тільки ми заносимо сумки до дерев'яного котеджу, Поліна збирається зачинитися в гостьовій кімнаті на другому поверсі.

— Поліно, зупинися. Вийди на террасу, нам треба поговорити, — кажу я строгим, але спокійним тоном, який не передбачає заперечень.

— Мені немає про що з тобою говорити! — спалахує вона, зупиняючись на сходах. — Ти просто змусив мене сюди приїхати!

— Це не обговорюється. Виходь, — м'яко, але непохитно наполягаю я, вказуючи на скляні двері, що ведуть до дерев'яного настилу з видом на воду.

Інна делікатно залишається всередині будинку, розкладаючи продукти на кухні, а ми з донькою виходимо на прохолодне повітря. Поліна стає біля дерев'яних перил, згорнувшись у грудок і демонстративно скрестивши руки на грудях.

Я сідаю поруч на плетене крісло й спокійно починаю:

— Доню, ти маєш право на свої почуття. Ти мала право злякатися й розсердитися. Але ти не маєш права судити людину, не знаючи її та її душі.

— А що мені знати?! — знову закипає вона, і в її голосі бринять гарячі сльози. — Вона прийшла в наш дім, забрала твою увагу! А на балу... ви там обіймалися! Вона стане твоєю дружиною, а я буду чужою! Як мама... вона теж колись...

— Стоп, Поліно, — я перериваю її, ставлячи руки їй на плечі й змушуючи подивитися мені в очі. — Слухай мене уважно. По-перше, ніхто й ніколи в цьому світі не посяде твоє місце. Ти — моя донька. Ти завжди була, є й будеш для мене на першому місці. Це не зміниться, скільки б років тобі не було і хто б не з'явився поруч. Запам'ятай це.

Поліна трохи стишує подих, але її погляд усе ще залишається настороженим.

— А по-друге... — я роблю паузу, підбираючи найщиріші слова. — Інна пройшла крізь дуже важкий біль у своєму житті. Її батьки та наречений загинули, а на неї полювали його кредитори. Вона знає, що таке самотність і коли руйнується все, у що ти вірила. Вона не має жодного наміру ставати для тебе «мачухою» чи вчити тебе жити. Мама в тебе одна. Інна просто хотіла стати для тебе вірним, надійним другом. Людиною, якій ти зможеш довіритися, коли не схочеш іти до мене.

Вона мовчить, кусаючи губу, а її плечі понемногу розслабляються.

— Я зізнаюся тобі відверто, як дорослій, — продовжую я, дивлячись їй прямо в очі. — Інна мені дійсно дуже подобається. Вона світла, щира й добра. І я хотів би, щоб вона була в моєму житті. Але я ніколи не змушу тебе називати її мамою чи силою любити її. Я прошу тебе лише про одне, Поліно: дай їй шанс. Не карай її за свої страхи. Подивися на неї без упереджень.

Поліна мовчки дивиться на озеро. Її дитячий страх повільно поступається місцем глибоким роздумам. Сльози на її щоках підсихають від свіжого вітру.

— Але ж… чому ви не сказали мені одразу? — майже пошепки запитує вона, вишукуючи в моїх очах найменшу фальш.

— Бо ще не було, що казати, доню. Між нами були лише робочі стосунки. І те, що ти бачила на балу… Це лише перша іскра. Перша моя спроба бути щасливим. Досі моїм єдиним щастям була ти. Але ти виростеш і знайдеш своє власне щастя. А я залишуся один. Я не хочу старіти наодинці, донечко. Розумієш? — я сказав це… Дивно, але мені навіть собі було важко зізнатися в тому, наскільки я прагну не бути самотнім. Коли Олена пішла з нашого з Поліною світу, все перевернулося. І досі я наче був у погоні за нормальним життям. Але поруч з Інною я вже не біжу. Я проживаю свої нові найкращі дні.

— Це логічно… І вона не витіснить мене з твого життя? — схвильовано шепоче.

— Я тобі це обіцяю.

Коли ми повертаємося до будинку, крижана стіна між ними вже не здається такою непробивною. Поліна не біжить нагору, а залишається у вітальні.

Аби дати їй час оговтатися й не тиснути розмовами, після обіду я пропоную прогулятися лісовою стежкою вздовж берега. Повітря протягом дня залишається сонячним і теплим. Перші пів години ми йдемо в майже мовчазній тиші — чути лише шелест золотого листя під ногами та дзьобання дятла десь високо в кронах сосен. Поліна тримається трохи осторонь, але вже без колишньої ворожості, роздивляючись прозорі гладі води.

Випадок остаточно розтоплює залишки льоду: Поліна помічає біля самого берега маленьке дике каченя, що заплуталося в густих водоростях і безпорадно кряче. Вона перелякано зойкає й кидається до води. Інна реагує миттєво — не замислюючись про свій одяг, вона підбігає, стає на коліна на вогку траву й обережно допомагає пташеняті виплутатися, вивільняючи його лапку. За мить каченя весело відпливає до очерету. Поліна захоплено плескає в долоні й щиро, вперше за ці дні, усміхається Інні, коли та підводиться із забрудненими колінами.

Повернувшись до будинку ближче до вечора, ми розпалюємо велике вогнище на спеціальному майданчику біля води. Прохолодний вечір швидко накриває озеро темрявою, але від вогню йде приємне, оксамитове тепло, а тріск сухої соснової кори створює неймовірний затишок.

Інна виносить замариноване м'ясо та овочі, а Поліна сором'язливо пропонує свою допомогу:

— Інно... я можу порізати хліб чи нанизати овочі на шпажки, якщо треба.

Інна на мить завмирає від несподіванки, а потім її обличчя осяює така теплота й полегшення, що в мене на душі стає легко й спокійно.

— Звісно, Поліночко! Спробуймо зробити овочевий мікс, у тебе це точно вийде краще.