Глава 22. Микита

Нічна тиша величезного маєтку здається важкою, майже задушливою. Після того як масивні двері кімнати Поліни зачинилися на ключ, а звідти донеслися гіркі, розпачливі дитячі ридання, увесь будинок ніби занімів, огорнутий липкою, тривожною мовчанкою. Моє серце розривається навпіл. З одного боку — донька, охоплена панічним, глухим страхом бути покинутою та зрадженою, з іншого — Інна, яка залишилася стояти в порожньому коридорі, бліда, розгублена й абсолютно беззахисна після тих жорстоких, пекучих слів.

Я виходжу на балкон другого поверху, шукаючи хоча б ковток прохолодного нічного повітря, щоб угамувати важке калатання в грудях, і одразу бачу Інну. Вона стоїть біля кам'яних перил, безпорадно охопивши себе руками за плечі, ніби намагаючись захиститися від усього світу. Свіжий осінній вітер тріпоче сапфіровим шовком її розкішної сукні, оголені плечі здригаються від дрібного морозного тремтіння, а по щоках мовчки котяться сльози, відбиваючи холодне, бліде місячне світло. Усі її рухи просякнуті такою крихітністю й самотністю перед цим величезним, темним садом, що всередині в мене стискається тугий вузол.

— Інно... — я м'яко підходжу ззаду й обережно накриваю її тремтячі плечі своїм важким піджаком, відчуваючи, яке тендітне й гаряче її тіло під цим прохолодним шовком.

Вона не відсахується, але її голос тремтить від неприхованого, глибинного болю:

— Микито... ви бачили її очі? Вона мене ненавидить... Я бачила це чітко й виразно. Вона думає, що я прийшла сюди лише для того, аби забрати вас у неї... Боже, як мені боляче від того, що вона так вважає!

Я бачу, як глибоко й ранимо Інна переживає це віддалення. Вона не гнівається на підлітка, який улаштував емоційний бунт, — вона щиро страждає від власної безпорадності. Вона дивиться кудись у темряву парку, і в її опущених віях застрягли краплі сліз, що сяють під срібним променем.

— Я лише хотіла пояснити їй... — Інна повертається до мене, і в її очах сяє стільки розпачу, що в мене стискається горло. — Я ніколи, чуєте, ніколи не збиралася замінювати їй матір. Мама в неї одна, і це святе. Я не збиралася відбирати у Поліни батьківську любов чи витісняти її на другий план. Я просто хотіла бути поруч... бути для неї щирим другом.

Тонка лінія її губ тремтить, а дихання збивається. Бачачи страждання обох рідних мені жінок, я гостро відчуваю: ці холодні стіни зараз тиснуть на нас усіх. У цьому великому й раптом такому порожньому маєтку дитячий страх Поліни лише годується відлунням минулих образ. Їй здається, що її світ рушиться, а Інна карається провиною, якої на ній немає. Нам терміново потрібно змінити обстановку й вирватися з цієї пастки.

Нічний вітер тихіше шелестить листям, підкреслюючи кожен подих між нами. Я роблю крок ближче, відчуваючи ніжний аромат її парфумів із легким присмаком кориці та вечірньої прохолоди, беру гарячі, але тремтячі долоні Інни у свої, міцно стискаю їх і впевнено дивлюся їй просто в очі.

— Ми не відступимо й не дозволимо цьому страху нас розділити, — м'яко, але беззаперечно промовляю я, намагаючись передати їй хоча б частину власної впевненості. — Завтра ми їдемо з міста. Я беру ключі від нашого затишного будинку біля озера. Тільки ми втрьох. Ніяких шкільних балів, чужих очей і робочих дзвінків. Тільки там, наодинці з природою, ми зможемо достукатися до Поліни й повернути її довіру. І ще... Інно, будь ласка, перестаньте казати мені «ви». Давайте нарешті перейдемо на «ти». Між нами вже немає цієї дистанції.

На мить здається, що атмосфера між нами густішає, а електрична напруга робить ніч теплою. Але Інна мовчки дивиться на наші зчеплені долоні, її погляд стає важким, похмурим і повним сумніву. Потім вона повільно, майже болісно випростовує руки й робить крок назад, залишаючи між нами холодний, непроникний простір. Піджак ледве не сповзає з її плечей, і вона підхоплює його край пальцями, знову закриваючись від мене.

— Ні, Микито... Не варто, — тихо й втомлено хитає вона головою, і в її погляді спалахує гірка рішучість. — Не варто переходити на «ти». І взагалі... нам із вами більше не варто зближуватися. Це руйнує все. Серце Поліни розбите. Ось, що зараз важливо.

Я бачу, як вона намагається звести між нами невидиму стіну, але в її очах криється не байдужість, а глибокий страх завдати шкоди моїй доньці. Я не збираюся давати цьому страху перемогти.

— Ми все владнаємо. Чуєш? Я обіцяю, — твердо кажу я, крок за кроком скорочуючи відстань, але залишаючи їй простір, щоб не сполохати. — Зараз іди відпочивати. Зранку все буде добре. От побачиш.

Я проводжу її поглядом, коли вона тихо повертається до будинку, залишаючи мене на самоті з холодним вітром і непорушним рішенням урятувати нашу родину.