Глава 21. Поліна

Я біжу доріжкою осіннього саду, стискаючи в руках телефон із десятками яскравих знімків біля фотозони. Мені так кортить показати татові й Інні наші спільні кадри з дівчатами! Серце калатає від захоплення — вперше за багато років цей вечір здається справді казковим, а Інна... Інна нарешті стає для мене кимось рідним, кому я вперше по-справжньому довіряю. Вона не така, як мама. Вона не кине мене. І я тепер не одна.

Але коли я повертаю за розлогий кущ бузку, слова застрягають у мене в горлі.

Тиша саду раптом стає задушливою й липкою. У напівтемряві, осяяні м'яким місячним світлом, стоять вони. Тато обережно тримає її за підборіддя, а Інна... вона подається йому назустріч із заплющеними очима. Вони так близько, що між їхніми губами залишаються буквально міліметри.

Під моїми ногами з гучним тріском ламається суха гілка.

Усередині мене щось боляче й безжально обривається. Крижаний, дикий жах миттєво затоплює груди, випікаючи зсередини все те тепло, що я плекаю останній тиждень. Уся моя довіра, наші розмови, сміх у магазинах, вибір цієї сапфірової сукні — усе це виявляється підступною брехнею! Вона просто прикидається! Вона забирає в мене тата! Вона зробить так, що я знову стану чужою, зайвою й непотрібною у власному домі!

— Поліно?.. — тато миттєво відсахується від Інни, його голос лунає розгублено.

Інна перелякано розплющує очі, збентежено поправляючи шовк на грудях і роблячи крок до мене.

— Не торкайтеся мене! — закриваю обличчя руками й кричу, відчуваючи, як гарячі сльози образи й розпачу застилають очі. — Ви обоє... Брехуни!

Я розвертаюся й біжу геть із саду, не слухаючи їхніх вигуків. Вискочивши назад до сяючої бальної зали, я буквально задихаюся від підступаючих ридань. Навколо вирує свято: ведучий гучно оголошує початок розважальних конкурсів для учнів та батьків, зі сцени лунає весела музика, а однокласники кличуть мене долучитися до командних ігор. Але все це раптом стає чужим, безглуздим і дико дратівливим.

Я забиваюся в найвіддаленіший куток зали, ховаючись за масивною колоною, і просто спостерігаю за цим чужим святом крізь затуманений сльозами погляд. Мені огидно навіть думати про те, щоб посміхатися чи брати участь у якихось розвагах. Коли тато й Інна з'являються на порозі саду й гарячково починають шукати мене очима в натовпі, я лише сильніше стискаю пальці в кулаки, відчуваючи, як у душі закипає пекуча ненависть.

У машині на зворотному шляху панує важка, гнітюча тиша. Інна повертається з переднього сидіння й обережно простягає до мене руку, намагаючись торкнутися мого плеча.

— Поліночко, будь ласка, вислухай... — тихим, тремтячим голосом починає вона, дивлячись на мене з провиною та благанням. — Усе зовсім не так, як тобі здалося.

— Не чіпай мене! — висмикую плече й демонстративно відвертаюся до темного вікна, кусаючи губи до крові.

— Доню, припини цей демарш, — суворо, але з виразною тривогою втручається тато, дивиться на мене крізь дзеркало заднього огляду. — Ми повинні спокійно все обговорити, а не влаштовувати сцени на порожньому місці.

— Мені немає про що з вами говорити! — відрізаю я, щільніше згортаючись у клубок на задньому сидінні й ховаючи обличчя в долонях. — Ви обоє мене зрадили!

Як тільки позашляховик зупиняється біля маєтку, я вискакую з салону й кулею лечу на другий поверх. Сходи здаються безкінечними, сльози заважають бачити дорогу. Вбігши до своєї кімнати, я з силою гримаю дверима й надійно закручую ключ у замку.

За секунду з того боку лунає тихий, винуватий і благальний голос Інни:

— Поліночко... Будь ласка, відчини. Давай поговоримо... Ти все неправильно зрозуміла...

Біль і дика образа в моїй душі спалахують з новою, неконтрольованою силою, остаточно випалюючи все те добре, що я до неї відчувала.

— Іди геть! — закриваю вуха й кричу крізь двері, ридаючи від пекучого роздраю й самотності. — Ти така ж, як усі! Ти просто хотіла затягнути тата в ліжко, щоб стати коханкою мільйонера!