Глава 20. Інна

Осяяна сотнями кришталевих вогнів, велична зала для балу нагадувала витончену декорацію до старовинної казки. Високі мармурові колони були обвиті гірляндами з золотавого осіннього листя та білих квіток, а в повітрі витав солодкуватий, зігріваючий аромат свіжої кориці, ванілі та вишуканих жіночих парфумів. Легка оркестрова музика м'яко линула з високих балконів, заповнюючи собою кожен куточок простору.

Коли ми з Микитою та Поліною переступили поріг, дівчинка на мить затамувала подих. Вона міцніше стиснула мою долоню своїми тремтячими пальчиками й захоплено оглянулася довкола.

— Інно, подивись, як тут красиво! Усе наче справжнє! — її очі сяяли чистим, дитячим захопленням, а щоки палали рожевим рум'янцем. Вона сором'язливо поправила пишну спідницю своєї сукні й тихо додала: — Я так рада, що ти пішла зі мною... 

— Я дуже вдячна за запрошення, Поліно, — м'яко усміхнулася я, відчуваючи, як до горла підступає тепла хвиля зворушення. — Думаю, мені піде на користь позитивні емоції.

— Ну звісно ж! Ти повинна забути про все погане! Ти тепер з нами… — це прозвучало неабияк тепло. Я зберегла ці слова, закарбувала їх у своїй душі і наївно уявила, що я справді на своєму місці, а в моєму житті нарешті запанує світла полоса.

Але варто було нам зробити кілька кроків углиб зали, як довкола поширився тихий, стриманий шепіт. Я фізично відчула на собі десятки зацікавлених поглядів. Чоловіки уповільнювали розмови, стиха проводячи очима сапфіровий шовк моєї сукні, що м'яко переливався при кожному кроці, оголені плечі й хвилясті каштанові локони. Жінки з цікавістю переглядалися, оцінюючи мій образ. Подекуди в мене звично закрадався остерігальний страх, але поруч був Микита. Його висока постать у бездоганному чорному смокінгу та спокійна, непохитна впевненість дарували мені неймовірне відчуття безпеки.

Незабаром розпочалася урочиста частина. На сцену вийшов директор школи, чий голос у мікрофоні урочисто відлунював під високою стелею. Він виголосив натхненну промову, дякуючи батькам за підтримку благодійного осіннього аукціону, і під гучні аплодисменти оголосив бал відкритим. Одразу після цього Поліну гукнули однокласниці. Вона радісно підхопила край сукні й, пообіцявши нам швидко повернутися, побігла до розкішної фотозони, прикрашеної дзеркалами та живими квітами.

Зала наповнилася оксамитовими звуками повільного вальсу. Золотаве світло кришталевих люстр трохи згасло, поступаючись місцем м'яким, інтимним тіням. Микита повільно повернувся до мене. У його темно-карих очах більше не було й натяку на колишню холодність чи суворість — лише нескінченно глибоке, дивовижне тепло.

— Дозволиш мені цей танець, Інно? — тихим, оксамитовим голосом запитав він, простягаючи свою долоню.

Я мовчки кивнула й поклала свої пальці в його гарячу руку.

Його сильна долоня обережно влаштувалася на моїй талії, легким дотиком притягуючи мене ближче. Ми плавно попливли в такт музики. Рухи Микити були напрочуд ніжними й обережними, ніби він боявся сполохати цей трепетний момент.

— Ти дивовижна сьогодні, — стиха промовив він, не зводячи з мене палаючого погляду. — Тобі так личить ця посмішка, Інно. Я неймовірно щасливий бачити тебе такою спокійною й світлою.

Від цих слів усередині все солодкувато стиснулося. Здавалося, увесь світ довкола розчинився, залишивши тільки нас двох серед цього сяючого свята.

Коли останні акорди згасли, Микита, не випускаючи моєї долоні, тихо запропонував вийти на свіже повітря. Ми пройшли крізь високі різьблені двері й опинилися в напівтемному зимовому саду. Тут панувала чарівна тиша, порушувана лише мірним, тихим дзюрчанням декоративного мармурового фонтана. Повітря було вологим і свіжим, насиченим пахощами екзотичних орхідей, вогкої землі та розквітлого ясмину. Крізь високий скляний купол пробивалося сріблясте місячне світло, малюючи на гранітній підлозі витончені тіні вікових пальм.

Ми зупинилися в затишному куточку біля розлогих зеленіючих кущів. Микита м'яко повернув мене до себе. Його вільна долоня повільно піднялася вгору — гарячі пальці торкнулися моєї щоки, ніжно провели по лінії вилиці й зупинилися під підборіддям, змушуючи мене поглянути йому прямо в очі.

— Поруч із тобою світ стає зовсім іншим... — майже пошепки промовив він, і в його подиху відчувалася така непідробна ніжність, від якої моє серце затріпотіло птахом у клітці.

Він повільно схилився до мого обличчя. Я заплющила очі, відчуваючи його прискорене, гаряче дихання на своїх губах. Між нами залишалися буквально міліметри, увесь світ звузився до цього єдиного моменту, чекаючи нашого першого довгоочікуваного поцілунку...

Але саме в цю мить із-за густих кущів зимового саду лунає виразний, сухий тріск зламаної гілки.