Глава 19. Інна

Минають дні. Для Поліни цей час перетворюється на нескінченне, але солодке очікування: вона щодня з нетерпінням рахує години до події, крутиться біля календаря й складає списки зачісок. Дівчина майже щовечора забігає до моєї кімнати з журналами та ескізами.

— Інно, а яку зачіску мені краще зробити? Високий пучок чи вільні локони? — запитує вона, падаючи на край мого ліжка й гортаючи сторінки.

— Тобі дуже пасуватимуть м'які хвилі, — усміхаюся я, сідаючи поруч. — Це підкреслить твоє обличчя й зробить образ легким.

— Точно! Ти читаєш мої думки! — щиро вигукує вона.

Для мене ж ці дні стають справжнім затишним прихистком. Життя в маєтку тече тихо, мирно й розмірено, без погроз, без жахливих дзвінків кредиторів та очікування чергового удару. Моя виснажена душа повільно відживає в цьому довгоочікуваному спокої.

Наш спільний виїзд по бутіках перетворюється на справжню пригоду. Поліна довго крутиться перед дзеркалами, відкидає десятки варіантів і бурчить на фасони, але в душі вона виявляється неймовірно щирою й вразливою дівчинкою.

— Інно, подивись на цю зелену! Вона не робить мене схожою на жабу? — скептично крутиться вона біля дзеркала, вигинаючи бровки.

— Анітрохи, — усміхаюся я, підходячи ближче. — Але ось цей персиковий силует підкреслить твої очі значно краще. Спробуєш?

— Вау... А ти маєш чудовий смак! — вигукує Поліна після перевдягання, із захопленням роздивляючись своє відображення. — А давай ще приміряємо оці кумедні капелюшки для фотозони?

Ми щиро сміємося, дуріючи перед дзеркалами салону. Останній лід між нами остаточно тане.

Коли ж стиліст у найрозкішнішому салоні виносить сукню для мене — глибокого сапфірового кольору, відтінку нічного неба, — у мене перехоплює подих. Шовк м'яко спадає до підлоги, ідеально облягаючи фігуру, відкриваючи тендітні плечі й підкреслюючи кожну лінію тіла.

— Оце вона! — захоплено видихає Поліна, плескаючи в долоні. — Інно, ти в ній просто неймовірна!

— Вона дивовижна, але... надто дорога, — обережно заперечую я, дивлячись на цінник. — Я не можу дозволити собі прийняти такий коштовний подарунок.

— Навіть не починай! — Поліна категорично хитає головою й бере мене за руки. — Тато чітко сказав: жодних обмежень. Ти йдеш як моя особлива гостя, тож якщо ти її не візьмеш, я взагалі відмовлюся їхати!

— Панянка має рацію, — з повагою додає стиліст салону. — Цей відтінок ніби створений для вашого волосся й шкіри. Ви виглядаєте по королівськи.

Мені нічого не залишається, окрім як змиритися й прийняти цей подарунок.

І ось настає той самий довгоочікуваний вечір. У маєтку панує особлива атмосфера. Я доводжу до ладу останні штрихи: розпускаю темно-каштанові локони, які м'якими хвилями лягають на оголені плечі, і роблю легкий макіяж. З остеріганням і легким тремтінням у колінах я виходжу з кімнати й повільно спускаюся масивними мармуровими сходами до вітальні.

Микита стоїть біля каміну в бездоганно пошитому чорному смокінгу. Він щось переглядає в телефоні, але почувши легкий шелест шовку й стукіт моїх підборів, повільно повертає голову.

І раптово завмер.

Час ніби зупиняється, наче хтось натиснув на паузу у всьому всесвіті. Його темно-карі очі темніють ще більше, стаючи майже чорними. Він повільно проводить поглядом від моїх відкритих плечей до сапфірового шовку, що м'яко струмує по стегнах, і знову повертається до мого обличчя. Двигун його внутрішнього самоконтролю на мить дає збій — з його грудей виривається важкий, глибокий, майже рваний видих.

Він робить повільний крок мені назустріч, не зводячи палаючого погляду.

— Ти... дивовижна, Інно, — його голос лунає тихіше й глибше, ніж звичайно, з ледь відчутною хрипотою.

— Дякую, Микито... — випурхує з моїх губ ледь чутний шепіт, а щоки спалахують гарячим рум'янцем. — Сподіваюся, я відповідаю дрес-коду?

— Ти перевершила будь-які мої очікування, — повільно промовляє він, зупиняючись поруч і простягаючи мені руку. — Я на мить забув, як дихати.

Нашу тиху паузу перериває швидкий стукіт підборів на сходах. До вітальні вбігає Поліна в персиковій сукні, розправляючи пишну спідницю:

— Тато! Інно! Ну як вам мій... Ого, тато, ти чого застиг? — вона хитро посміхається, переводячи погляд із батька на мене.

Микита ледь помітно прокашлюється, повертаючи собі звичну стриманість, але в його очах досі вирує вогонь:

— Ви обоє чарівні. Мої дівчата сьогодні затьмарять усіх на цьому балу.

Усередині мене все солодкувато стискається від забутого, хвилюючого трепету. Мені неймовірно приємно — і водночас так незвично — почуватися красивою й бажаною в очах цього сильного, суворого чоловіка.

Ще зовсім недавно я була переконана, що моє життя остаточно зламане, що після втрати й боргового пекла попереду лише сірі руїни. Але зараз, стоячи під його гарячим, важким поглядом і чуючи ці слова, я виразно відчуваю: моя душа, яка останніми місяцями була скута кригою, нарешті відживає.