Глава 18. Інна

Коли Микита обережно заводить мене до маєтку й віддає під опіку переляканій економці, мої ноги все ще дрібно тремтять, а перед очима миготять темні плями.

— Пані Галино, подбайте про неї, — коротко кидає він, підтримуючи мене за лікоть. У його голосі досі відчуваються відголоси тієї крижаної люті, з якою він розправлявся з моїми кривдниками. — На неї напали покидьки. Інна в глибокому шоці. Зваріть їй заспокійливого чаю. А мені терміново треба їхати на роботу — там чекає важлива нарада, яку я не можу скасувати.

Він іде, а Галина бере мене під руки й обережно саджає на м'яке крісло біля каміна. Вона загортає мене в теплий плед, подає склянку гарячого чаю з м'ятою й неперервно промовляє, погладжуючи мене по плечах.

— Ох, бідне моє дитя... Це ж треба такому трапитися! Яке щастя, що господар вчасно опинився поруч, — тихим, материнським голосом промовляє Галина, прикладаючи руку до грудей. — Ви не дивіться, що пан Микита буває суворим та мовчазним. Серце в нього закрите, бо багато болю пережив, але він дуже добрий чоловік. Як добре, що він так дбає про вас... Адже у вас, бідної, після всього того лиха більше нікого й немає, крім нашої сім'ї.

Слово «сім'я», мовлене Галиною, боляче й водночас солодко відгукується в грудях. Я справді залишилася самісінька у світі, загнана в кут боргами загиблого Дениса. Але тут, у цьому будинку, під захистом Микити, я вперше за довгий час почуваюся в безпеці. Навіть дивно.

Я залишаюся з Галиною до обіду. В її присутності мені стає спокійніше, ніж коли я наодинці з собою і своїми думками. За кілька годин в будинок повертається і Микита. Він кидає на мене короткий, але пильний погляд, а тоді йде до свого кабінету, а ми продовжуємо свою бесіду про все на світі.

Нашу тиху розмову перериває гучний стукіт вхідних дверей. До вітальні буквально влітає Поліна. Вона повертається зі школи незвично збуджена: щоки палають рожевим рум'янцем, очі сяють, а рюкзак вона ледь не впускає на підлогу.

— Пані Галино! Інно! Ви не уявляєте, що трапилося! — вигукує вона прямо з порога, забувши про свою звичну стриманість.

З кабінету на шум виходить Микита. Поліна підбігає до нас і емоційно розмахує руками:

— У нас у школі оголосили щорічний осінній бал! Це буде не просто вечірка, а цілий конкурс і благодійний аукціон. Усі приходять з батьками. І там буде дрес-код, танці, фотозони... — Вона раптово замовкає, переводить подих і, ніби лякаючись власної щирості, трохи збавляє тон. Вона дивиться спочатку на батька, а потім повертається до мене. У її очах більше немає колючої зверхності — лише сором'язливе, майже благальне прохання. — Тато... Інно... Я дуже хочу, щоб ви обоє пішли зі мною. Інно, ти підеш як моя особиста гостя? Будь ласка... Без тебе я туди взагалі не піду.

Я від несподіванки застигаю з чашкою в руках. Микита повільно підходить ближче. Його погляд зупиняється на мені — м'який, уважний і незвичайно теплий. Чуючи прохання доньки, він без жодних вагань дістає з кишені піджака золоту банківську картку й простягає її Поліні.

— Купіть усе, що потрібно, — його голос лунає оксамитово й беззаперечно. — Жодних обмежень. Мої дівчата мають виглядати найкраще.

«Мої дівчата». Від цих двох слів щоки миттєво спалахують солодким, неконтрольованим жаром, а серце робить божевільний шквал у грудях.

— Дякую, татусю! У нас будуть найкрасивіші сукні, Інно! Коли підемо на шопінг? — радіє Поліна, наче дитя. Я сором'язливо відиахуюся.

— Що ви, я знайду щось з свого гардеробу. Ви так багато для мене зробили, взяли на роботу. Я не можу… не можу витрачати ще й ваші гроші на… — договорити не встигаю. Мене перебиває запальна Поліна.

— Ти що! Це ж бал! В тебе є вечірня сукня? Я бачила вміст твоєї валізи, коли ти приїхала!

— Не треба соромитися. Як сказала Поліна, це бал. Це не від мене, а від неї. Купіть, що потрібно. Це наказ, — тінь усмішки торкається вуст Микити і він поважно покидає хол, а його донечка кидається до мене, ловить за руку і вже тягне на другий поверх, дорогою обіцяючи показати в каталозі інтернет-магазину, про яку сукню вона мріє.