Глава 17. Микита

Я їду в офіс, але думки вперто повертаються до маєтку. Точніше до Інни. До її блідого обличчя, до гарячих долонь, які так беззахисно тремтіли в моїх руках, до її вистражданої мужності, з якою вона закривала Поліну. Галина перед моїм від'їздом згадувала, що Інна пішла в аптеку по ліки, і це змушує мене відчувати тупу, тривожну напругу.

І наступної ж миті ця напруга перетворюється на чистий жах.

На виїзді на головну вулицю моя кров раптово стигне в жилах. Чорний тонований бус. Вереск гальм. І двоє виродків, які силою затягують Інну всередину.

Усередині мене вибухає дикий, первісний гнів. Світ звужується до єдиної точки, у якій вона відчайдушно намагається вирватися з їхніх брудних лап. Я не мислю — дію на чистих, оскаженілих інстинктах. Додушуючи педаль газу до підлоги, я спрямовую свій важкий позашляховик просто напереріз бусу.

Гучний скрегіт металу, тріск пластику — мій бампер намертво врізається в їхнє переднє крило, затискаючи машину до бетонного бордюру.

— За мною! — викрикую я своєму начальнику охорони на пасажирському сидінні й першим вискакую на асфальт.

Я не пам'ятаю, як долаю ці кілька метрів. Бічні двері буса вилітають від мого удару. Один із колекторів намагається підвестися, але я загарбую його за карк і з силою б'ю об залізне крило. Мій охоронець миттєво знешкоджує другого, жорстко заламуючи йому руки на капоті.

Я витягую старшого з них за відворіт смердючої куртки й притискаю до брудного металу. У моєму голосі немає жодної емоції — лише крижана, нищівна лють, від якої той відразу блідне.

— Слухай мене уважно, худобо, — сичу я прямо в його перелякане обличчя, міцніше стискаючи його горло. — Ця дівчина — під моїм абсолютним особистим захистом. Якщо ти чи твоя гнила контора ще хоч раз з'явитеся в її житті, я не просто знищу ваш бізнес юридично й пущу вас по світу жебраками. Я перетворю ваше існування на пекло. Ви спишете цей борг її загиблого чоловіка сьогодні ж. До останньої копійки. І зникнете з цього міста. Зрозумів?

Він гарячково й перелякано киває, задихаючись під моєю хваткою й намагаючись вхопити ротом повітря.

Я з огидою відштовхую його геть і зазираю в напівтемний салон буса. Інна скрутилася на підлозі, бліда, мов полотно, і дрібно тремтить усім тілом, притискаючи травмовану ногу до грудей. Серце боляче стискається від цього видовища. Я обережно, але впевнено беру її на руки, піднімаючи з брудної підлоги, і переношу на м'яке заднє сидіння свого позашляховика.

Коли масивні двері зачиняються, відрізаючи нас від вулиці, у салоні запановує тиша. Вона дивиться на мене напівзатуманеними, повними жаху очима, а потім із її грудей виривається важкий, розпачливий навзрид. Сльози дикого полегшення беззупинно котяться її щоками, і вона ховає обличчя в тремтячих долонях.

Мій крижаний щит, який я будував роками, щоб нікого не підпускати до душі, остаточно розсипається на порох. Уперше за весь цей час я притягую її до себе й ніжно, міцно обіймаю, відчуваючи, як дрібно тремтить її крихке тіло в моїх руках.

— Усе скінчено, Інно... — шепочу я їй просто у вологе від сліз волосся, торкаючись губами гарячої скроні. — Поки ти зі мною, ніхто й пальцем тебе не зачепить.

Вона судомно, відчайдушно впивається тремтячими пальцями в тканину моєї сорочки, ніби боячись, що я зникну чи випущу її назад у те пекло.

— Дякую... — крізь ридання, плутано й переривчасто шепоче вона, уткнувшись носом мені в шию. — Дякую вам, Микито... Я так злякалася... Боже, я думала, що це кінець...

— Тихіше, пташко, тихіше, — я ще міцніше притискаю її до себе, ховаючи обличчя в її м'якому волоссю, що пахне польовими квітами й осіннім дощем.

Від її прискореного, лихоманкового серцебиття, яке ритмічно відбивається прямо в моїх грудях, усередині все перевертається. Уперше за довгі роки суцільної, кам'яної самотності я відчуваю, як крига навколо мого серця не просто тріскається — вона плавиться від цього чужого, але вже такого необхідного тепла.

Її крихкість більше не здається мені слабкістю. Вона розбуджує в мені неконтрольоване, майже дике прагнення стати для неї непохитною стіною, за якою не дістане жоден біль. Вона в моїх руках — і разом із тим жахом, що досі отруює кров, до мене приходить чітке, безжальне усвідомлення: я більше ніколи й нікому її не віддам. Ця дівчина переступила мої кордони й стала моїм єдиним порятунком.