Глава 15. Інна

Важка, бліда темрява повільно відступає, залишаючи замість себе легке дзижчання в голові й солодке тепло м'якої ковдри. Я повільно розплющую очі. Світло настільної лампи більше не здається ворожим — воно м'яко огортає знайому кімнату.

Перше, що я відчуваю, — це глибокий запах дорогого парфуму з нотками сандалу та тютюну.

Микита сидить поруч, просто на краю мого ліжка. Піджак скинутий, рукави темної сорочки трохи підкачані, а зазвичай бездоганне волосся ледь розпатлане. У його погляді більше немає тієї крижаної відчуженості чи зверхнього контролю, якими він відгороджувався від світу. Натомість у темно-карих очах вирує гостра, неприхована тривога.

— Не поспішай підводитися, — його голос звучить нижче й тихіше, ніж зазвичай. Він обережно подає мені склянку з водою, торкаючись моїх тремтячих пальців своїми гарячими долонями. — Лікар каже, це наслідок дикого виснаження й стресу. Ти непритомна впала прямо мені на руки.

— Я... я просто втомилася, — тихо видихаю я, роблячи ковток. Щоки палають від того, як уважно й напружено він стежить за кожним моїм рухом.

Микита кілька секунд мовчки дивиться на мене, ніби прагне прочитати мої думки, а потім важко видихає, підводячись із ліжка:

— Відпочивай. Я буду в кабінеті. Якщо щось знадобиться — одразу клич.

Він на мить затримує погляд на моєму обличчі, після чого безшумно виходить, зачиняючи за собою двері.

Я залишаюся сама в напівтемряві, намагаючись заспокоїти калатання серця. Але не минає й кількох хвилин, як клямка знову тихо опускається.

До кімнати, дрібно перебираючи босими ногами й насторожено озираючись на коридор, таємно прослизає Поліна. Вона безшумно прикриває двері й пошепки, майже навприсядки, підбігає до мого ліжка. У її очах більше немає колючого захисту — лише щирий, недитячий острах.

— Ти як? — запитує вона, міцно вхопившись пальцями за край мовчки простягнутої ковдри. — Батько так злякався, коли ти знепритомніла... Я думала, у мене серце зупиниться. Інно, ти ж тепер точно не підеш? Правда?

Вона дивиться на мене з такою відчайдушною надією, що весь біль відступає на другий план. Я всміхаюся й м'яко накриваю її долоню своєю:

— Не піду, Поліно. Я залишаюся.

Дівчинка важко видихає, ніби з її плечей спав величезний тягар, і виснажено опускає голову на край матраца.

— Я просто... я вже звикла, що всі мене залишають, — тихо, майже нечутно промовляє вона, дивлячись на наші зчеплені пальці. — Усі, до кого я хоч трішки прив'язуюся. Навіть мама...

Моє серце стискається від болючого жалю. Усі в будинку знають про трагедію, що сталася кілька років тому, і про те, якою важкою втратою це було для родини.

— Поліно... — м'яко починаю я, вільною рукою погладивши дівчинку по розпатланому волоссю. — Твоя мама не хотіла цього. Вона любить тебе, де б зараз не була. Це була трагедія, і її провини тут немає...

Поліна раптово завмирає. Її пальці під моєю долонею стають крижаними. Вона різко скидає голову, і в її очах спалахує дика, майже божевільна суміш болю та гіркого глузування.

— Ти нічого не знаєш! — жорстко перебиває вона, і її голос тремтить від прихованої люті. — Узагалі нічого про це не знаєш, Інно! Не кажи того, чого не розумієш!

Я застигаю від несподіванки, ошелешена такою реакцією. Поліна важко дихає, міцно стиснувши губи, а потім заплющує очі й глибоко вдихає, насильно змушуючи себе заспокоїтися.

— Забудь, — раптово відрізає вона холодним тоном, ховаючи погляд і миттєво повертаючи свою звичну броньовану маску. — Просто забудь. Краще скажи... нога сильно болить? Тобі принести льоду чи ще води?