Глава 14. Микита

Тиша, що раптово падає на хол, настільки важка, що вибиває кисень із моїх легень. Я застигаю непорушно. Крижаний гнів, який ще мить тому спалював мене зсередини, раптово поступається місцем глухому, приголомшливому шоку.

Поліна. Моя Поліна — дівчинка, яка роками будувала навколо себе глухі бетонні стіни й відштовхувала кожного після того, що накоїла її мама, — зараз стоїть переді мною. З зірваним голосом, зі сльозами на очах, задихаючись від страху, вона закриває собою чужу дівчину.

Уперше за багато років я почуваюся абсолютно безпорадним. Вона ніколи не перечить мені з такою запеклою лютістю. Навпаки, коли чергова няня йде, вона всміхається з виразом обличчя, на якому написано “я ж казала”. А ця несподівана, вистраждана мужність у її очах розбиває мій захист на друзки.

Я важко видихаю й опановую себе. Вилиці зводить від напруги, але я повільно опускаю зчеплені в кулаки руки.

— Занеси валізу назад у кімнату, Олегу, — мій голос лунає сухо й твердо. Потім я дивлюся на доньку та Інну й промовляю вже суворіше: — Інна залишається. Але це востаннє. Почули обидві? Ще одна така витівка — і ніякі благання не допоможуть. А щодо тебе, Поліно... Місяць без вечірніх виходів із дому. І тиждень без кишенькових грошей. Йди в свою кімнату.

Я чекаю бунту чи чергової істерики. Але Поліна лише швидко й полегшено видихає. Вона просто киває, згодна з цим покаранням без жодних заперечень, аби тільки Інна залишилася. Донька кидає на дівчину швидкий погляд і біжить сходами нагору.

Коли ми залишаємося в холі вдвох, я киваю Інні на кабінет:

— Зайди. Нам треба поговорити. 

Вона заходить і зупиняється біля столу, тримаючись за спинку крісла. Я бачу, як дрібно тремтять її пальці та яка вона виснажена.

— Навіщо ти це зробила, Інно? — я спираюся руками об стіл і дивлюся їй просто в очі, без жодних розмитих натяків. — Навіщо ти взяла провину на себе? Ти ж чудово розумієш: якщо я повірю, що це твоя ідея, ти за п'ять хвилин опинишся на вулиці без роботи, без грошей і без рекомендацій.

— Я бачила, як вона перелякалася, — так само прямо відповідає Інна. — Поліна зробила дурість, так. Але вона підліток. Якби ви зламали її сьогодні остаточно, вона б більше ніколи нікому не довірилася. Їй потрібен був хтось, хто стане на її бік.

— І цим «хтось» мала стати ти? Ціною власного місця тут? — я міцно стискаю щелепи. — Ти ризикувала усім заради дівчини, яка ще вчора дивилася на тебе зверхньо й робила все, щоб ти пішла.

— Так. Бо їй це було потрібно. І я не шкодую.

Ці слова влучають просто в ціль. Усередині все перевертається. Я ж теж пошкодував її того першого дня! Побачив бліду, загнану долею дівчину й відчув дике бажання захистити її, дати цей прихисток. Я сам досі не можу зрозуміти, якого біса впустив її у свій дім. А вона зараз стоїть переді мною й спокійно пояснює, що готова була вилетіти звідси, втратити роботу, яка так їй зараз потрібна, заради моєї доньки.

— Ти божевільна, — тихо промовляю я, відчуваючи важку втому. — Йди працюй.

Вона мовчки киває й виходить. Увесь день я не бачу ні її, ні Поліни. 

Пізнього вечора я так і не можу зосередитися на паперах. Думки про її вчинок отруюють кров. Виходячи в напівтемний коридор другого поверху, я завмираю.

Інна повільно йде до своєї кімнати, важко накульгуючи на травмовану ногу й тримаючись рукою за стіну. Вона ледь переставляє ноги від дикого виснаження.

— Інно?.. — кличу я.

І тієї ж миті її ноги підкошуються. Вона безвільно втрачає свідомість, падаючи просто на холодну підлогу. І знову я відчуваю це дике бажання захищати, дбати, турбуватися... В один стрибок я кидаюся вперед, аби підхопити її.