Глава 13. Інна

Тіні в моїй кімнаті здаються товстішими й важчими, ніж зазвичай, ніби сам будинок намагається виштовхнути мене зі своїх стін. Нічна тиша тисне на вуха. Я мовчки складаю речі у валізу, акуратно розгладжуючи кожну складку тканини, щоб бодай чимось зайняти тремтячі руки. Одиночна настільна лампа вихоплює з темряви скромний гардероб: пару светрів, джинси, блокнот із моїми записами. Кожен рух віддає дивним, тупим болем десь під ребрами, де запеклося гірке відчуття несправедливості. Мені шкода йти з цього будинку. Шкода не через комфорт чи дах над головою, а через це пекуче відчуття незавершеності — я лише на міліметр підібралася до заморожених сердець його господарів, а тепер усе рушиться на очах.

Раптом двері тихо, майже безшумно прочиняються, пропускаючи слабку смужку світла з коридору.

На порозі стоїть Поліна. На ній велика піжама, яка зараз здається занадто просторою для її крихітної постаті, волосся розпатлане, а обличчя вологе від сліз. Але це інші сльози — у них немає звичної колючої люті чи вередливості, якими вона так старанно відгороджувалася від світу. У її темно-карих очах палахкотить дике, недитяче каяття й щирий біль.

— Навіщо... навіщо ти це зробила? — її голос тремтить, розпадаючись на крихкі уламки, коли вона ступає до мене, ледь переставляючи босі ноги по холодній підлозі. — Він же тебе вижене! Через мене! Ти ж ні в чому не винна!

Вона закриває обличчя тремтячими долонями й починає плакати — гірко, надривним шепотом, відверто й беззахисно, більше не намагаючись здаватися сильнішою, ніж є насправді. Уперше за весь цей час вона скидає свою важку броню й стає звичайною, наляканою дитиною.

Я відкладаю кофту на краєчок валізи, підходжу до неї й м'яко, але міцно пригортаю дівчинку до себе. Вона не виривається, як зробила б ще кілька днів тому. Навпаки — її пальці судомно впиваються в мій светр, а лоб втикається мені в плече, залишаючи мокрі сліди від сліз.

— Навіщо, Інно?.. — глухо хлипає вона мені в шию, дрібно тремтячи всім тілом.

— Бо ти заслуговуєш мати того, хто на твоєму боці, Поліно, — тихо, але впевнено відповідаю я, повільно гладячи її по тремтячій спині та плутаючись пальцями в її волоссі. — Усі мають одне право на помилку. І ти не повинна проходити крізь це самотня.

Ми сидимо так на килимі біля ліжка доти, доки її гарячий, уривчастий подих не стає рівним і глибоким. Дівчинка засинає прямо на моєму ліжку, виснажена нічними подіями та важкими емоціями, а я так і не заплющую очей до самого світанку, спостерігаючи, як темрява за вікном повільно розчиняється в сірій туманній димці.

Перші промені холодного осіннього сонця ледь пробиваються крізь високі вікна холу, фарбуючи мармурову підлогу у тьмяні сріблясті тони.

Я повільно, із сухим металевим звуком застібаю блискавку валізи й виходжу з кімнати, наостанок оглядаючи порожній простір. Кожен мій крок сходами вниз лунає важкою луною в гучній, гнітючій тиші маєтку. Унизу, біля зачинених масивних дубових дверей, уже чекає Микита. Він у своєму незмінному темному костюмі, бездоганний, зібраний і крижаний, мов айсберг, на обличчі якого немає жодного натяку на сумнів чи жаль. Поруч із ним знічено стоїть Олег, тримаючи в руках моє пальто й уникаючи прямого погляду.

— Машина чекає біля воріт, Інно, — сухо промовляє Микита, навіть не дивлячись мені в очі, а лише дивиться кудись поверх моєї голови. — Твій розрахунок на картці.

Я роблю глибокий вдих, тамуючи тупий біль у грудях, і піднімаю валізу, збираючись ступити до виходу й назавжди зачинити за собою ці двері.

— Стоп!

Різкий, дзвінкий вигук розрізає тишу холу, наче спалах блискавки. Зі сходів кулею збігає Поліна, перестрибуючи через сходинки й не зважаючи на те, що вона боса. Вона задихається, її щоки палають рожевими плямами, а очі горять такою запеклою, відчайдушною рішучістю, якої я в ній ще ніколи не бачила.

Дівчинка пробігає повз мене й з розмаху стає прямо перед батьком, перекриваючи йому шлях до дверей і широко розставивши руки, ніби готову захищати фортецю від штурму.

— Ти її не виженеш! — вигукує Поліна, дивлячись Микиті прямо в очі й не відступаючи ні на сантиметр під його важким поглядом. — Це я втекла! Це я вкрала ключ і шантажувала її! Вона просто рятувала мене від тих виродків на вечірці!

Микита темніє на очах, його вилиці напружуються до білості, а брови загрозливо зсуваються на переніссі:

— Поліно, відійди. Не втручайся.

— Ні! — її голос лунає на весь маєток, відбиваючись від високих стель і змушуючи навіть Олега здригнутися. — Якщо вона піде — я піду з дому й більше ніколи з тобою не заговорю! Чуєш?! Ніколи!