Глава 12. Інна

Двері таксі з різким клацанням відчиняються, і на нас миттєво обрушується крижане, вологе осіннє повітря, змішане з важким гулом працюючих на холостому ходу моторів та вихлопними газами. Сліпуче, сріблясто-біле світло фар кількох позашляховиків нещадно ріже очі, вихоплюючи з нічної темряви кожну найдрібнішу деталь — наші розпатлані від вітру волосся та налякані, виснажені обличчя.

Поліна біля мене перестає дихати, ніби кисень раптово перетворився на скло. Вона застигає на задньому сидінні, бліда й натягнута мов струна, а її долоня, яка ще мить тому міцно тримала мою в пошуках захисту, стає крижаною й починає дрібно, судомно тремтіти.

Микита повільно, монументально спускається зі сходинок ґанку. Кожен його крок по мокрому граніту звучить у глухій, мертвій тиші подвір'я як вибух. Його постать у чорній сорочці здається велетенською й загрозливою, вилиці натягнуті, мов струни, а в темних очах палає таке нищівне полум'я, що повітря навколо здається розпеченим до межі, незважаючи на осінній холод.

— Вийшли з машини. Обидві, — його голос не гучний, але в ньому стільки залізобетонної люті, що водій таксі напереду миттєво ховає очі в кермо, намагаючись стати непомітним.

Ми ступаємо на мокру бруківку. Нічна мряка осідає на шкірі. Олег та охоронці похмуро відводять погляди, і від цього мовчазного осуду дорослих чоловіків стає ще тошнотніше.

— Де ви були?! — Микита зупиняється за два кроки від нас, і його важкий погляд буквально розчавити намір. — Ви уявлення маєте, що я відчув, коли зайшов у порожню кімнату?! Поліно, ти взагалі з глузду зсунулася?! Ти вирішила випробувати моє терпіння?!

Він робить крок до доньки. Поліна здригається й стискає плечі, її обличчя вкривається блідістю. Вона намагається щось розгублено видавити, її губи сіпаються, а на очах знову закипають сльози дикого, дитячого жаху перед покаранням. Вона знову перетворюється на загнаного, беззахисного звірка.

І в цю секунду я розумію: якщо він зламає її зараз, якщо знову заточить у цю крижану клітку провини, вона більше ніколи не відкриється нікому. Уся ця крихітна ниточка довіри, яку ми створили сьогодні вночі, обірветься назавжди.

Я роблю рішучий крок уперед і стаю прямо між Микитою й Поліною, закриваючи її собою.

— Залиште її, пане Микито, — мій голос тремтить від адреналіну, але я дивлюся йому прямо в очі, не відводячи погляду.

— Зійди з дороги, Інно, — застерігає він, і в його басі виразно чутно клацання затвора. — Це справа моєї родини.

— Ні, це моя справа! — випалюю я, роблячи подих і беручи весь удар на себе. — Поліна тут ні до чого. Це була моя ідея.

Поліна позаду мене шоковано ахає, а Микита на мить застигає, ніби не вірячи власним вухам.Його дихання на секунду переривається.

— Що ти сказала? — мружиться він.

— Вона так хотіла їхати, що я її переконала піти, не зважаючи на вашу заборону, — брешу я, відчуваючи, як калатає серце десь у горлі. — Я вважала, що їй треба розвіятися. Вона живе тут, мов у засланні! Я дістала ключ, я викликала авто й я змусила її піти. Вона не винна.

Поліна смикає мене за рукав: «Інно, ні...», але я лише міцніше затискаю її руку за своєю спиною, даючи сигнал мовчати.

Микита дивиться на мене так, ніби я щойно вдарила його в спину. У його погляді лють раптово змінюється чимось набагато гіршим — глибоким, пекучим розчаруванням. Людина, якій він довірив свій дім і свою єдину дитину, виявилася зрадницею.

Він повільно засуває руки в кишені штанів. Його обличчя вмить стає ще холоднішим і відстороненим, перетворюючись на непроникну маску з білого мармуру.

— Я дав тобі прихисток. Я довірив тобі найдорожче, — промовляє він, і кожне слово падає, мов важкий шматок льоду на кахель. — А ти вирішила погратися в рятівницю.

Він підходить ще ближче, так що я відчуваю холодний запах його парфумів і гаряче, важке дихання.

— Ти зрадила мою довіру, — карбує Микита, і його голос опускається до смертельного, моторошного шепоту. — Збирай речі. Уранці тебе тут не буде.