Глава 11. Інна

Паніка стискає горло болючими, вузькими лещатами. Сирени поліції гудуть десь зовсім близько, розрізаючи осінню ніч вовняним, завиваючим гулом, що швидко наближається від головної траси. Серце калатає об ребра з такою силою, ніби хоче розірвати грудну клітку. Не гаючи ні секунди, я оббігаю котедж по вологій від роси, слизькій траві. Взуття миттєво промокає, а бруд летить з-під ніг. Біль у перев'язаній стопі віддає гострим, пекучим прострілом при кожному кроці, змушуючи мене накульгувати, але адреналін повністю глушить його, розганяючи гарячу кров по жилах.

У задній частині будинку розташована невелика засклена тераса, з дверей якої клубочиться їдкий, білуватий дим із виразним запахом горілого пластику та дешевого тютюну. Одна зі стулок вибита й трохи прочинена, звисаючи на одній петлі. Ось воно, те, що треба! Я таки вдеруся в цей чортів будинок, чого б мені це не коштувало!

Навколо розкидані шматки скла та зім'яті пластикові стаканчики. Спираючись на дерев’яну лавку, яка стоїть під стіною, я з зусиллям перехиляюся через низьке підвіконня, підтягуюся на тремтячих руках і падаю всередину, боляче вдарившись коліном об кахель.

Усередині панує справжнє пекло. Повітря густе й гаряче від чаду, в вухах б'є брязкіт розбитого посуду й важких пляшок, спалахи хаотичних софітів та стробоскопів вихоплюють із темряви перелякані обличчя, а з колонки десь під стелею досі глухо гупає спотворена басова лінія. Налякані, сп'янілі підлітки в паніці метаються коридором, штовхаючи один одного й намагаючись знайти вихід. Кашель, дівочі верески, груба лайка — все це зливається в суцільний дикий гул. Перемагаючи задуху й протискаючись крізь цей хаос, я пробиваюся до вітальні, гарячково оглядаючи кожен куток, і раптом помічаю Поліну.

Вона затиснута в кутку біля масивних дерев'яних сходів, з трьох боків відрізана від будь-якого шляху до втечі. Двоє п'яних кремезних хлопців у брендових оверсайз-худі заступають їй шлях. Один із них, вищий, із нахабним, червоним від алкоголю обличчям, боляче схопив її за тонке зап'ястя, пальцями впиваючись у шкіру, і щось огидно, з липким сміхом викрикує їй прямо в обличчя. Поліна бліда мов полотно, її губи дрібно тремтять, а в завжди холодних, колючих очах зараз панує дикий, безпорадний дитячий жах. Вона марно намагається вирватися, але хлопець лише сильніше смикає її на себе.

— Відпусти її, зараз же! — кричу я, прориваючись крізь димову завісу, підбігаючи ззаду й з усієї сили штовхаючи нападника в плече всією вагою свого тіла.

Хлопець від несподіванки заточується на слизькій підлозі й випускає її руку, вилаявшись через зуби. Я миттєво стаю між ними, закриваючи Поліну власним тілом і відчуваючи за спиною її гаряче, уривчасте дихання.

— Ти хто така взагалі?! — вишкіряється мажор, випростуючись і роблячи загрозливий крок до мене, зводячи насуплені брови. Його товариш ззаду п'яно сміється, підбурюючи його.

Я не даю йому й секунди на роздуми чи напад. Моя рука натрапляє на важку скляну вазу, що стоїть на декоративній тумбі поруч. Схопивши її за вузьку шийку, я з гуркотом розбиваю її об підлогу просто біля його ніг. Гострі, сяючі уламки й залишки зів'ялих квітів із бризками води розлітаються в усі боки, влучаючи по його кросівках. Хлопець лякано відстрибує, закриваючи обличчя руками й матюкаючись від несподіваного вибуху скла.

Я не чекаю, поки вони оговтаються. Хапаю Поліну за крижану, тремтячу долоню й з силою тягну за собою:

— Біжимо!

Ми лавіруємо між сполотнілими підлітками, перечіплюємося через кинуті куртки й вистрибуємо через те саме вибите вікно тераси. Холодне осіннє повітря миттєво обпікає легені. 

— А далі що? — схвильовано шепоче вона.

— За мною! — командую і тягну її за руку. Ми летимо через сад до дороги, продираючись крізь мокрі кущі, які боляче шмагають по обличчю й одягу. Наше таксі вже чекає в кущах на узбіччі. Я на ходу рвучко відчиняю двері й ми по черзі застрибуємо на заднє сидіння. Водій, оцінивши наш схвильований вигляд, налякані обличчя та наростаюче гудіння поліцейських сирен, які вже повертають на вулицю, без зайвих запитань із пробуксовкою тисне на газ, вириваючи авто з пітьми. Я називаю адресу і досі не вірю, що все це позаду.

Машина вилітає на трасу. Ми обоє важко й рвучко дихаємо, намагаючись вгамувати шалений пульс, що стукає в скронях. Я лихоманково повертаюся до дівчинки, торкаючись її плечей і оглядаючи Поліну:

— Ти ціла? Вони тебе не зачепили? Ніде не болить?

Вона не відповідає одразу. Дівчинка дивиться на мене розширеними від шоку очима. Її дихання збите, а щоки палають. У її погляді більше немає ні отрути, ні байдужості, ні того звичного, удаваного цинізму, яким вона роками захищалася від світу. Замість цього вона дивиться на мене з якимось дивним трепетом, щоком і щирим, глибоким захопленням — так дивляться на рятівників, які ризикнули всім і витягли з самого пекла.

— Ціла... — ледь чутно шепоче вона, і її пальці міцніше, майже судомно стискають мою долоню, шукаючи захисту. 

Машина мчить нічним містом, випереджаючи час. Темні вулиці миготять за вікном, а осіння мряка знову починає сікти по лобовому склу. Я гарячково дивлюся на екран телефону, де цифри неухильно наближаються до фатальної позначки. Ми маємо встигнути до дванадцятої ночі, поки Микита не виявив нашу відсутність, поки будинок спить і поки наш вчинок не перетворився на катастрофу.

— Інно, я… — раптом шепоче Поліна. — Дякую тобі… що не кинула мене.

Я не відповідаю. Лише кволо всміхаюся. Бо знаю, що цю битву я перемогла, навіть, якщо Микита про все дізнається і прожене мене. 

Рівно о 00:00 таксі повертає на нашу тиху вулицю й повільно під’їжджає до високих воріт маєтку.

І в цей момент моє серце безнадійно падає в прірву, а кров у жилах просто застигає.

Масивні стулки воріт розчинені навстіж. Усе подвір'я залите сліпучим, крижаним білим світлом фар кількох важких позашляховиків, які стоять із працюючими двигунами. А прямо посередині ґанку, нерухомо, мов велетенська темна брила, зчепивши руки за спиною, стоїть Микита. На ньому немає піджака — лише чорна сорочка з розстебнутим коміром. Його груди важко ходять від стриманого гніву. Поруч із ним — зблідлий Олег та ще троє озброєних охоронців із раціями.