Глава 10. Інна

Годинник на моїй тумбочці тьмяно виблискує у світлі місяця. Важке біле золото Микити лежить між нами, мов заряджена міна.

Я повільно підводжуся з ліжка, опускаючи ноги на холодну підлогу. Біль у стопі майже стих, але всередині все згортається від обурення.

— Забери це, Поліно, — мій голос звучит карбовано й тихо, без жодної краплі паніки. — Я не піддамся на шантаж. Якщо ти хочеш зламати своє життя й виставити мене злодійкою — роби це. Але впевнена, після всіх твоїх капостей твій батько радше повірить мені, дівчині з вулиці, аніж своїй дочці.

Дівчинка на мить розгублено кліпає очима. Вона очікувала страху, сліз, благань, але замість цього зіткнулася з непорушною стіною. Вона гарячково тягнеться до годинника й ховає його назад у кишеню куртки, а її сухі губи дрібно сіпаються.

— Інно, будь ласка… — шепоче вона з виглядом кота зі Шреку, а тоді, наче сама втрачає віру в своє прохання, розвертається.

І саме в цю секунду — у цій її розгубленій, наляканій постаті — я раптом бачу себе.

П'ятнадцятирічну Інну, яка після чергової сварки з дорослими зачинялася в кімнаті й готова була вистрибнути у вікно, аби тільки її почули. Я бачу самотньо дитину, яка б'ється об крижані стіни батьківського контролю, намагаючись вирватися бодай на ковток свіжого повітря, до хлопця, який їй подобається. До звичайного підліткового життя, яке в неї відібрали.

Я важко зітхаю, заплющуючи очі. Психолог у мені кричить, що це божевілля. Але серце каже, що якщо я зараз відвернуся, Поліна зробить щось набагато страшніше.

— Я допоможу тобі, — тихо промовляю я.

Поліна рвучко здригається, підводячи на мене шоковані темно-карі очі.

— Справді? Після всього, що я зробила?

— Але на моїх умовах, — продовжую я, карбуючи кожне слово. — Я їду з тобою. Без обговорень. Я чекатиму тебе на вулиці біля котеджу. І рівно о 23:00 ти виходиш до мене, і ми повертаємося додому. Якщо о двадцять третій нуль-нуль ти не вийдеш — я заходжу всередину й витягаю тебе за руку. Згода?

Поліна кілька секунд гарячково зважує мої слова. Потім рвучко киває:

— Згода!

Маєток спить, але небезпека чатує на кожному кроці.

Ми безшумно прослизаємо коридором першого поверху. Кожен скрип паркету здається вибухом. Поліна майстерно оминає зони огляду камер, які, як виявилося, вона знає напам'ять. Наш шлях лежить крізь темну сауну до чорного ходу.

Старовинний латунний ключ із тихим клацанням повертається в замку. Холодне осіннє повітря вривається в приміщення.

Двір залитий темрявою. Охоронець Олег сидить у службовій будці біля головних воріт, спиною до нашого боку. Ми, мов дві тіні, перебігаємо через сад до низької хвіртки для садівника, яку Поліна завчасно лишила трохи прочиненою.

За парканом на нас уже чекає викликане через застосунок таксі.

Коли машина рушає з місця, віддаляючись від маєтку, Поліна видихає з таким диким полегшенням, ніби щойно скинула з плечей важкі кайдани. Вона притискається лобом до холодного скла, і в її очах спалахує справжнє, живе сяйво.

Заміський котедж Влада зустрічає нас громом басів і сяйвом кольорових софітів, що пробиваються крізь панорамні вікна. На подвір'ї та терасі юрмляться десятки підлітків із паперовими стаканчиками в руках.

— Пам'ятай про умови, Поліно, — я повертаюся до неї в салоні авто, вказуючи на екран телефону. — Зараз десята вечора. У тебе є одна година. О 23:00 ти виходиш. Я чекатиму на лавці біля воріт.

— Я пам'ятаю! Дякую, Інно! — вигукує вона й вперше щиро, без краплі отрути посміхається мені, перш ніж вискочити з машини й кулею побігти до яскравих вогнів котеджу.

Я виходжу з таксі, відпускаю водія й сідаю на дерев'яну лавку під високою сосною через дорогу від воріт. Осінній вітер боляче колошматить щоки, але я не звертаю уваги. Годинник на моєму руці неухильно відраховує хвилини.

22:30... 22:45... 22:55...

Я підводжуся з лавки й підходжу ближче до воріт котеджу, дістаючи телефон. Спершу викликаю таксі, а потім хочу набрати Поліну.

І саме в цей момент усе рушиться.

Зсередини будинку лунає дикий, дзвінкий звук розбитого скла, а за ним — нелюдський жіночий крик. Музика раптово обривається. З тераси на подвір'я вибігають налякані підлітки, а з вікон другого поверху валить густий, їдкий дим.

— Бійка! Там у басейні старші розмахують пляшками! — кричить якийсь хлопець, перечіплюючись біля воріт. — Вони зарізали когось! Викликайте поліцію й швидку!

— Поліція вже їде! Хтось викликав копів! — реве інший голос.

Усередині мене все охоплює крижаний жах.

— Поліно! — вигукую я, забігаючи на подвір'я крізь натовп наляканих підлітків, які в паніці тікають на вулицю.

Я пробиваюся до головного входу котеджу, перемагаючи біль у нозі. Але біля самих дверей стається найстрашніше.

П'яні старшокласники, намагаючись барикадуватися від нападників з другого поверху, з диким гуркотом засувають масивний засув зсередини й підпирають двері важким дубовим столом.

— Ні! Не зачиняйте! — кричу я, з усієї сили б'ючи кулаками по важкому металопластиковому полотну. — Там дитина! Відчиніть!

Але мене ніхто не чує. За дверима лунає дикий тупіт, брязкіт кришитого скла та дівочі верески. A десь удалині, розрізаючи осінню ніч, уже починають голосити тривожні сирени поліцейських машин, що швидко наближаються.

Поліна зачинена всередині цієї пастки. І якщо поліція затримає її тут... Микита дізнається про все.