Глава 9. Інна

Наступного дня крихкий мир, який ми з Поліною так обережно нащупували, тріскається вщент. І винуватцем цього стає господар маєтку.

Усе починається по обіді. Я якраз розкладаю книги у вітальні другого поверху, які після того, як Поліна їх гортала після приходу зі школи, залишилися на столі, коли з кабінету Микити на першому поверсі лунає важкий стук дверей, а за ним — прискорені кроки.

Поліна збігає сходами вниз, гарячково стискаючи в руках телефон. У її очах палає незвичний, майже дитячий азарт, а бліді щоки палахкотять рум'янцем. Вона підходить до кабінету батька й зупиняється на порозі. Я з висоти галереї мимоволі бачу всю картину.

Микита сидить за масивним дубовим столом, переглядаючи папери.

— Тату... — починає Поліна. Її голос звучить незвично м'яко, у ньому пробивається благання, якого я раніше ніколи не чула. — У Влада сьогодні день народження. Батьки зняли для нього котедж за містом. Це закрита вечірка, там будуть лише наші... з класу.

Вона робить крок усередину, міцніше стискаючи телефон. Я бачу, як дрібно тремтять її пальці. Дівчинка згадує цього Влада з такою особливою, сором'язливою теплотою, що мені без слів усе стає зрозуміло. Це її перше кохання. Той єдиний місток до нормального, підліткового життя, якого її позбавили.

— Будь ласка, відпусти мене, — продовжує вона, проковтуючи клубок у горлі. — Олег може відвезти мене й забрати о десятій. Чи о дев'ятій! Я буду на зв'язку щохвилини!

Микита навіть не підводить голови від документів. Його обличчя здається висіченим із граніту.

— Ні, — лунає його короткий, крижаний бас.

— Тату, будь ласка! — голос Поліни зривається на сопло. Вона підходить ближче до столу, спираючись на нього долонями. — Я благаю тебе! Я місяцями нікуди не виходжу! Я живу тут, як у в'язниці! Школа — дім — школа. А там буде Влад... усе буде під контролем!

Микита повільно відкладає ручку й нарешті зводить на доньку важкий, непроникний погляд. У ньому немає ані краплі співчуття — лише залізна, непохитна владність.

— Розмову закінчено, Поліно, — відрізає він, карбуючи кожне слово. — Жодних вечірок за містом. Жодних сумнівних компаній. Ти залишаєшся вдома під наглядом.

— Ти знущаєшся! — вибухає дівчинка. На її очах миттєво виступають сльози дикого розпачу й люті. — Ти руйнуєш моє життя! Ти хочеш, щоб я здохла в цьому заклятому будинку?! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!

Вона рвучко повертається й кулею летить на другий поверх. Вона проноситься повз мене, навіть не помічаючи моєї присутності, заскочує до своєї кімнати й з дикою силою грюкає дверима. Лунає клацання замка, а за ним — глухий, істеричний крик у подушку.

Я дивлюся вниз. Микита навіть не поворухнувся. Він просто повертається до своїх паперів, але я бачу, як жорстко зчіплюються його вилиці й як біліють суглоби пальців, що тримають ручку.

***

Вечір огортає маєток важким саваном тиші.

Я лежу в своєму ліжку, волосся ще мокре після душу, але сон не йде. Може, бо не звикла так рано лягати, в може тому, що в голові досі лунає істеричний крик Поліни й стоїть перед очима крижане обличчя її батька. Цей будинок здається мені величезним скляним терраріумом, де кожен отруєний власним болем.

Годинник показує дев'яту вечора.

Раптом тихий, ледь чутний скрип змушує мене здригнутися. Двері моєї кімнати повільно відчиняються, і на порозі з'являється темний силует.

Це Поліна.

Вона вже не плаче. На ній чорна куртка, джинси й кросівки, а волосся зібране в щільний хвіст. У її очах більше немає розпачу — лише дикий, небезпечний азарт і холодна рішучість людини, якій більше нічого втрачати.

У лівій руці вона тримає важкий, старовинний латунний ключ. Вже потім я дізнаюся, що він від чорного ходу, який веде крізь сауну у внутрішній двір.

— Поліно? — я рвучко сідаю на ліжку, притискаючи ковдру до грудей. — Що ти робиш? Боже, ти з глузду з'їхала?

— Заткнися й слухай сюди, — тихо, майже пошепки, але із загрозливими сталевими нотками каже вона, ступаючи в кімнату й зачиняючи за собою двері. — Ти зараз спустишся на перший поверх і відвернеш увагу Олега. Скажеш, що тобі зле чи що треба принести ліки з авто.

— Я цього не робитиму! — категорично хитаю я головою. — Твій батько дізнається — і нам обом кінець! Це небезпечно!

Дівчинка гірко, хижо посміхається. Вона повільно засуває праву руку в кишеню куртки й дістає звідти масивний, важкий чоловічий годинник із білого золота. Поліна робить крок до моєї тумбочки й демонстративно, з легким брязкотом, кладе коштовний годинник прямо біля мого світильника.

Моє серце зупиняється.

— Допоможи мені втекти, — промовляє Поліна, дивиться мені прямо в очі й випускає свій останній, смертельний укол: — Або я прямо зараз підніму крик і скажу батькові, що ти вкрала його годинник. Як думаєш, кому він повірить — своїй доньці чи дівчині з вулиці, яку переслідують за борги?