Глава 8. Інна

Ніч після нашої розмови з Поліною минає в дивній, майже примарній тиші. Дівчинка більше не влаштовує капостей, а з її кімнати до самого ранку не лунає жодного звуку.

Вранці, поки будинок тільки починає прокидатися, я спускаюся на кухню. Мені відчайдушно хочеться розібратися в тому, що відбувається в цьому домі. Поліна — не просто розпущена дитина, вона зламана. І щоб знайти до неї ключ, я мушу зрозуміти, яка саме трагедія спотворила її світ.

У кухні, овіяній ароматом свіжого заварного хліба й міцної кави, порається Галина. Економка спокійно нарізає фрукти, але, помітивши мене, приязно посміхається.

— Доброго ранку, Інночка. Як твоя нога? — тихо запитує вона, наливаючи мені духмяний чай.

— Дякую, вже трохи краще, — я сідаю на край високого стільця біля острова, стискаючи теплу чашку в долонях. — Галино... я можу поставити вам одне запитання? Це стосується Поліни.

Економка зупиняється й уважно дивиться на мене:

— Питай, дитино.

— Поліна дуже глибоко переживає втрату. Я хочу їй допомогти, але... ким була її мати? Що з нею сталося?

Слова ще не встигають остаточно розчинитися в повітрі, як обличчя Галини миттєво блідне. Ніж у її руці з брязкотом випадає на обробну дошку. Вона гарячково озирається на двері кухні, ніби звідти цієї ж секунди мій з'явитися господар будинку.

— Мовчи, Інно! Благаю тебе, мовчи! — вона підбігає до мене й боляче хапає за передпліччя, знижуючи голос до наляканого шепоту. — Ніколи... чуєш мене? Ніколи в цьому домі не вимовляй слів про дружину Микити Олександровича!

— Але чому? — спантеличено витріщаюся я на неї. — Вона ж померла, правда?

— Це табу! — у очах Галини панує справжній жах. — Микита Олександрович суворо заборонив усім згадувати її ім'я. Будь-хто з обслуги, хто хоч заїкнеться про покійну пані чи почне ставити запитання Поліні, вилетить звідси за п'ять хвилин. Без розрахунку й без права повернутися. Забудь! Якщо хочеш зберегти це місце й свій дах над головою — ніколи не торкайся цієї теми.

Галина рвучко повертається до свого столу й із подвоєним запалом починає різати яблука, демонстративно показуючи, що розмову закінчено.

Я повільно роблю ковток гарячого чаю. Усередині мене закрадається важке, гірке усвідомлення.

Суворість Микити, його залізна дисципліна, цей кам'яний, непроникний вираз обличчя... Це не жорстокість господарського деспота. Це всього лише товста, неприступна броня. Броня чоловіка, чиє серце було розтрощене невимовним болем вдівця, який так і не зміг відболіти свою втрату. Він запечатав минуле під замок, намагаючись захистити себе й доньку, але цим лише заморозив їх обох у вічній мерзлоті.

День із Поліною проходить під знаком крихкого, натягнутого, мов струна, перемир'я.

Після сніданку я з побоюванням піднімаюся до її кімнати, чекаючи на новий вибух агресії чи зачинені двері. Але, на мій подив, двері прочинені. Поліна сидить за великим письмовим столом, обхопивши коліна ногами, і мовчки дивиться в вікно, за яким сіється осіння мряка.

Коли я заходжу, вона не кричать й не кидає в мене нічим. Лише на мить кидає на мене насторожений, колючий погляд своїх темно-карих очей і відвертається. Червоні, набряклі повіки й бліде обличчя зраджують її — вона проплакала всю ніч.

Я не нав'язуюся і не вдаю з себе добру виховательку. Як психолог, розумію: зараз їй потрібний простір і час, щоб перетравити те, що вона почула.

— Я буду в вітальні на поверсі, Поліно, — тихо кажу я. — Якщо захочеш поговорити чи просто мовчки посидіти — я поруч.

Як і обіцяла, я йду у вітальні другого поверху з книгою. Нога все ще прикро ниє, але я намагаюся зосередитися на рядках.

Раптом тихі кроки змушують мене підвести голову. Зі своєї кімнати виходить Поліна. На ній вільний темний худі. Дівчинка не поспішаючи підходить до дивана навпроти й зупиняється, склавши руки на грудях. У її темно-карих очах більше немає колючої люті — лише втома й глибока, доросла байдужість.

— Я змінила тактику, — раптово каже вона, сухо й карбуючи кожне слово. — Більше не буду виливати мило у твоє взуття, псувати речі чи ламати гребінці.

Я здивовано згортаю книгу й уважно дивлюся на неї.

— Чому, Поліно? — м'яко запитую я.

Дівчинка гірко вишкіряється й сідає на край дивана, обхопивши коліна руками.

— А навіщо мені витрачати на тебе сили? — її голос лунає дивно доросло й розчаровано. — Ти все одно підеш. Усі йдуть. Спочатку вони удають із себе турботливих, кажуть, що розуміють мене, а потім збирають речі й тікають. І ти підеш. Це лише питання часу. То навіщо мені старатися й виживати тебе, якщо ти й так скоро зникнеш?

Кожне її слово боляче відгукується в моєму серці. Це не холоднокровність — це захисний панцир. Вона просто заборонила собі прив'язуватися, щоб знову не відчувати болю зради та втрати.

— Я не збираюся тікати, Поліно, — тихо, але впевнено відповідаю я, зустрівшись із нею поглядом. — Мені теж немає куди йти. І, можливо, ми обидві потребуємо цього дому більше, ніж хочемо зізнатися.

Дівчинка кілька секунд мовчки дивиться на мене, ніби намагаючись розгледіти брехню в моїх очах. Потім рвучко підводиться й, нічого не відповівши, повертається до своєї кімнати. Але двері цього разу вона залишає трохи прочиненими.

Це ще не перемога, але ворожнеча поступово поступається місцем першій, дуже крихкій довірі.

До вечора між нами так і не відбувається гучних зізнань, але, коли Галина кличе нас вечеряти, Поліна вперше не відмовляється піти до столу разом зі мною. Це моя маленька, але перемога.

Пізній вечір огортає маєток важкою, гнітючою темрявою.

Годинник у холі вибиває одинадцяту. Біль у перев'язаній стопі не дає мені заснути, тож я вирішую спуститися на перший поверх за склянкою води. Накинувши на плечі теплий кардиган, я безшумно виходжу з кімнати.

Будинок спить. Лише бліде місячне світло пробивається крізь високі вікна, вихоплюючи з темряви контури старовинних меблів та портретів.