Глава 7. Інна

Крик, що вирвався з моїх грудей, згасає в глухій напівтемряві кімнати.

Я стою на колінах біля ліжка, й усе всередині мене перетворюється на згарище. Очі застилають гарячі сльози, змушуючи білосніжну подушку й ланцюжок зі срібла розпливатися в суцільну сяючу пляму.

У перші секунди виникає дике, неконтрольоване бажання вискочити з кімнати, знайти Микиту й вилити йому всю свою лють, вимагаючи покарати його доньку. Сказати йому, що його дитина — жорстокий, бездушний монстр.

Але я зупиняюся.

Повітря повільно й важко повертається в легені. Я дивлюся на свої тремтячі пальці й раптово заніміваю.

Ні. Я не піду до Микити. Я не скаржитимуся.

Поліна чекає саме цього. Вона чекає істерики, криків, скандалу. Вона хоче, щоб я втекла, як і ті п'ять попередніх нянь, або щоб батько знову покарав її, підтвердивши її найгірші думки про цей світ.

Поліна била не по сріблу. Вона била по моєму найболючішому місцю, бо її власне серце давно перетворене на суцільну, криваву рану.

Замість істерики в мені оселяється дивна, глибока й тиха зібраність.

Я повільно опускаюся нижче й бережно, з майже молитовною ніжністю піднімаю зім’яте фото матері. А тоді обережно розгладжую його пальцями, стараючись розрівняти, відчистити, відновити. А тоді — знову повернути фото в сердечко, але розумію, що застібка вже зламана. Стиснувши ці дорогоцінні уламки в кулаку, я підводжуся з колін.

У коридорі другого поверху панує напівтемрява. Мій крок безшумний, попри тупий біль у перев'язаній стопі.

Я підходжу до кімнати Поліни. Двері трохи прочинені — буквально на вузьку щілину, з якої падає тонка смужка світла. Дівчинка чекала. Вона чатувала біля дверей, бажаючи почути мій розпач.

Я м'яко штовхаю масивне дубове полотно.

Поліна завмирає посеред своєї просторої, але похмурої кімнати. Вона зсуває бровенята, її обличчя витягується, а темно-карі очі палають колючою, готовою до бою агресією. Вона чекала на ворога. Вона напружилася кожною клітиною свого тіла, чекаючи криків.

Але я не кричу.

Я зупиняюся за два кроки від неї. Повільно розтискаю тремтячу долоню й показую їй майже зламане срібне сердечко та зім’яте фото.

— Ти досягла свого, Поліно, — мій голос звучить абсолютно спокійно, тихо й рівно, хоча сльози досі висихають на моїх щоках. — Ти знищила єдину річ, яка залишалася в мене від матері.

Дівчинка на секунду здригається. Вона дивиться на моє розкрите вікно долоні, і її вперті, стиснуті губи дрібно сіпаються. Але вона тут же знову одягає свою кам'яну маску.

— І що? — з викликом відрубує вона, сильніше стискаючи ножиці. — Підеш скаржитися татові? Біжи! Нехай він мене покарає! Нехай закриє в кімнаті! Мені байдуже!

— Ні, Поліно, — м'яко хитаю я головою, роблячи крок ближче. — Я не піду до твого батька.

Дівчинка спантеличено кліпає очима, розгубившись від моєї реакції.

— Я знала, що тобі боляче, але не думала, що настільки, — я дивлюся прямо в її темно-карі, налякані очі, позбавлені будь-якої фальші. — Я знаю, як це — втратити матір, Поліно. Я знаю, як це — коли всередині все вигорає дотла й здається, що ти залишилася абсолютно одна проти цілого світу. Я знайома з цим пеклом. Але нищення моїх речей не поверне тобі твою маму. І це ані трохи не втамує твій власний біль.

Мої слова влучають прямо в ціль. Без жалю, без повчань — лише чесне визнання її власного, глибокого страждання.

Захисна броня дівчинки розлітається на друзки. Її обличчя раптово спотворюється дикою, дитячою розгубленістю. Вона дивиться на мене так, ніби я вдарила її не кулаком, а силою правди, до якої вона була абсолютно не готова.

— Ти... ти... — її голос зривається на істеричний фальцет. — Ти нічого не знаєш! Нічого!

Вона рвучко відштовхує мене ліктем, вибігає за поріг у свою власну ванну і з силою грюкає дверима прямо перед моїм носом.

Клацає замок.

Я залишаюся стояти в порожній кімнаті, затиснувши уламки кулона в кулаку.

Минає кілька секунд гнітючої тиші. А потім за товстим дубовим полотном зачиненої кімнати лунає перше рвучке, задушливе схлипування. Поліна більше не стримується. Вона забилася в куток і гірко, безборонно плаче — уперше за багато місяців виплескуючи свій запечатаний біль, який я так легко прочитала в її темних очах.