Глава 6. Інна

Дикий, звіриний страх вибухає в моїх жилах гарячим адреналіном. Огидна, брудна долоня бандита стискає мої вилиці, а його липкий погляд оглядає мене, мов здобич.

Ні. Тільки не це.

Не думаючи ні про біль у пораненій нозі, ні про наслідки, я з усієї сили наступаю п'ятою своєї здорової ноги на носок його черевика й рвучко б'ю його коліном між ніг.

— Агх-х! Сука! — ричить здоровань зі шрамом, згинаючись навпіл і випускаючи моє обличчя.

— Біжи за нею, дурню! — гаркає другий, вихоплюючи з кишені пістолет.

Я не чекаю жодної секунди. Перечеплюючись через власні ноги, зриваючись на крик від гострого болю в суглобах, я кулею лечу вниз по сходах. Сходинки миготять перед очима, серце вискочує з грудей. За спиною лунає важкий тупіт і лайка.

Вискочивши з під'їзду на вогке осіннє повітря, я падаю на мокрий асфальт, але миттєво підхоплююся. Повз під'їзд саме повільно їде жовта маршрутка. Не тямлячи себе від жаху, я буквально кидаюся під її колеса, заскочуючи в прочинені двері на останній секунді. Водій з лайкою тисне на газ, а за вікном залишаються люті обличчя двох кредиторів, які так і не встигли мене схопити.

Я осідаю на брудну підлогу автобуса, охопивши руками тремтячі коліна. Мене дрібно лихоманить.

Рідного дому немає. На мене чатують монстри. У голові набатом гупають слова Микити: «Ти повернешся, Інно. Бо там, за цим парканом, тебе ніхто не чекає. Крім тих, хто прагне твоєї крові».

Він мав рацію. У мене залишився лише один дах над головою, де мене не віддадуть на розтерзання.

За годину я знову стою біля високих залізних воріт маєтку. Злива скінчилася, але вогкий вітер пронизує тіло до кісток.

Охоронець в чорному костюмі пропускає мене, перед тим порадившись з кимось телефоном. Я проходжу крізь ковану хвіртку і повільно крокую до величного маєтку в готичному стилі, що буквально виростає серед алей туй і кипарисів. На ґанку стоїть Микита в темному плащі. Він не виглядає здивованим чи злорадісним — на його обличчі лише важка, похмура впевненість.

— Я згодна, — тихо, ледь чутно вимовляю я, опустивши голову. — Я буду нянею для Поліни.

Микита мовчки робить крок убік, впускаючи мене в теплий хол. Але не встигаємо ми зробити й кількох кроків, як із другого поверху кулею злітає Поліна.

Вона зупиняється на сходах, і її обличчя спотворюється дикою огидою та люттю.

— Що ця жінка знову тут робить?! — з вереском кричить дівчинка, вказуючи на мене тремтячим пальцем. — Чому вона повернулася?! Вона ж казала, що забирається геть! Приберіть її з мого будинку!

— Поліно, досить, — сухо й карбуючи кожне слово, перебиває її Микита. — Ходи зі мною в кабінет. Зараз же.

— Я не хочу з тобою говорити! Я ненавиджу її! Ненавиджу їх усіх! Вони мені не потрібні! — тупає ногою дівчинка, але Микита з залізом у голосі відрізає будь-які заперечення й веде її за собою в першу-ліпшу кімнату.

Про що вони говорять за зачиненими дверима — я не чую. Лише лунають глухі, емоційні виклики Поліни та низький, спокійний бас її батька.

За п'ятнадцять хвилин Микита виходить сам. Його обличчя непроникне. Він повертається до мене й покликом підкликає кремезного чоловіка в чорному костюмі, який непримітно стояв біля входу.

— Це Олег, начальник моєї охорони, — спокійно відрекомендовує його господар будинку. — Він поїде з тобою до твоєї квартири. У тебе є півгодини, щоб забрати всі необхідні речі й документи. Більше ти туди не повернешся. Там небезпечно.

— Дякую вам, — шепочу я, намагаючись не розплакатися. Я розумію, що створюю клопіт, але те, що цей незнайомець думає про мене, дбає, мене дуже зворушує.

Повернення у власну квартиру в супроводі мовчазного, як скеля, Олега перетворюється на справжні тортури.

Двері з виламаним замком сумують навстіж. У коридорі — розкидані речі, вивернуті шухляди. Поки Олег пильно контролює сходи та майданчик, я гарячково збираю своє минуле життя в одну невелику валізу.

Сльози застилають очі, заважаючи дихати. Я кидаю до сумки пару светрів, джинси, білизну... Але найголовніше чекає мене у спальні. З дерев'яної шкатулки на маминому комоді я тремтячими пальцями вихоплюю срібне кулон-серце на тонкому ланцюжку. Останній подарунок матері на моє вісімнадцятиріччя, усередині якого схована крихітна фотографія її посміхненого обличчя.

Притиснувши холодне срібло до губ, я беззвучно заходинаюся від болю, а потім обережно ховаю кулон у бічну кишеню валізи.

— Час, Інно, — тихо віддає команду Олег від дверей.

Я востаннє дивлюся на понівечений дім і назавжди зачиняю за собою двері.

 Увечері маєток Микити занурюється в гнітючу тишу. Напруга в повітрі така щільна, що її можна різати ножем.

Виснажена, знівечена болем та страхом, я зачиняюся у своїй кімнаті. Мій перший робочий день завтра, тож сьогодні мені відчайдушно потрібно змити з себе цей страшний день — запах брудного під'їзду, липкий страх від рук бандитів і дощову сирість.

Залишивши валізу біля ліжка, я йду до суміжної ванної кімнати. Гарячі струмені води довго стікають по моєму тілу, трохи знімаючи тупий біль у перев'язаній стопі. Я заплющую очі, намагаючись зібрати себе докупи по шматочках.

Через двадцять хвилин, обгорнувшись у махровий халат і витираючи рушником вологе волосся, я відчиняю двері й виходжу назад у кімнату.

І завмираю на місці.

Моя валіза лежить посеред кімнати повністю перевернута. Одяг, речі, засоби гігієни — усе дико розкидане по паркету, дещо порване або забруднене.

Але найстрашніше чекає мене на ліжку.

На сліпучо-білій подушці прямо посередині лежить мій срібний кулон. Він розкритий, але пустий, в маленьке фото моєї посміхненої матері лежить на землі, зім’яте і дещо брудне...

У напівтемряві кімнати повітря з вибухом вилітає з моїх легень.

Захисна броня, яку я так важко будувала цілий день, розлітається на порох. Біль, який я стримувала перед чужими людьми, вибухає всередині мене диким, нелюдським криком розпачу.