Глава 5. Інна

Я сиджу за довгим полірованим столом у просторій їдальні, але шматок не лізе в горло. Гаряча кава лишається недоторканою, а тупий біль у перев'язаній стопі постійно нагадує про реальність.

— Інно, Микита Олександрович чекає вас у своєму кабінеті, це на другому поверсі треті двері праворуч, — тихо промовляє Галина, прибираючи незачеплену тарілку. — Він просив піднятися, як тільки закінчите.

Серце тривожно тьохкає. Я підводжуся й, злегка налягаючи на здорову ногу, прямую довгим коридором першого поверху до масивних дубових дверей.

Короткий стук.

— Увійди, — лунає низький, глухий голос.

Я прочиняю двері. Кабінет Микити виглядає строго й дорого: темні панелі, високі стелажі з книгами, масивний письмовий стіл із темного дерева та панорамне вікно, за яким сіється крижана осіння мряка.

Господар будинку сидить у шкіряному кріслі, переглядаючи якісь папери на моніторі ноутбука. На ньому строгий темний светр із високим коміром, а обличчя здається висіченим із граніту.

— Сідай, Інно, — він вказує підборіддям на крісло навпроти, навіть не підводячи голови.

Я повільно опускаюся на край шкіряного сидіння, міцно стискаючи пальці в кулаки.

Микита закриває ноутбук, зчіплює пальці в замок і спирається ліктями про стіл. Його темно-карі, важкі очі сканують моє виснажене обличчя.

— Судячи з усього, у тебе зараз дуже важкий період, — починає він спокійно, але в його голосі відчувається металева міць. — Трагедія з батьками, загибель нареченого, борги, які вивалилися на тебе в один день... Ти зламана. І ти шукаєш найпростіший вихід — смерть.

Я здригаюся від його прямоти, але мовчу, лише сильніше стискаючи губи.

— Вранці мої люди пробили тебе по базі, — продовжує Микита, і його погляд стає більш проникливим. — Я знаю про тебе все. Ти закінчила університет із червоним дипломом. За освітою ти — дитячий психолог.

Я спантеличено підводжу на нього очі. Справді... Я мріяла працювати з дітьми, допомагати їм проходити крізь важкі емоційні травми. Але весілля з Денисом і плани на сімейне життя відклали мою кар'єру на невизначений термін.

— У мене є для тебе вакансія, — Микита відхиляється на спинку крісла. — Поліні потрібна няня й вихователька. З моєю донькою важко, ти це вже зрозуміла. Вона замкнута, агресивна, вона не підпускає до себе нікого й вижила з цього будинку вже п'ятьох педагогів. Але ти — фахівець. І, що найголовніше, вчора вона вперше за довгий час виявила живі емоції, коли побачила тебе. Вона відчула твій біль.

— Микито Олександровичу... — намагаюся перебити його я, але він піднімає руку.

— Дослухай. Я пропоную тобі офіційну роботу. Висока зарплата, проживання в цьому будинку, повне забезпечення. Ця робота може допомогти тобі відволіктися від власних демонів, дасть новий сенс, а головне — мої люди забезпечать тобі повний захист від боргів і кредиторів Дениса. Вони близько не підійдуть до моєї території. Подумай про це.

Він дивиться на мене, чекаючи на відповідь. Пропозиція звучить як рятувальний круг. Але всередині мене все повстає.

— Ні, — категорично хитаю я головою, змушуючи себе піднятися з крісла. — Дякую, але ні.

— Ти навіть не думаєш, — його брови стискаються до перенісся.

— Я не можу! — голос зривається на гнівний трепет. — Ви кажете про дитячу психологію, про зцілення вашої доньки... Але я сама зараз розбита на тисячі гострих друзок! Я дівчина, яка ще вчора хотіла стрибнути з мосту! Як я можу дати щось дитині, коли в моєму власному серці суцільне згарище? Я не готова дбати про чужих дітей, коли не розумію, як жити самій. Дякую за прихисток, Микито Олександровичу, але я йду.

Я повертаюся й прямую до виходу.

— Ти повернешся, Інно, — спокійно й розважливо лунає мені в спину його оксамитовий голос. — Бо там, за цим парканом, тебе ніхто не чекає. Крім тих, хто прагне твоєї крові. Проте тримати тебе я не буду. Щасти.

Минає дві години.

Я виходжу з таксі біля рідної дев'ятиповерхівки. Осінній вітер боляче шмагає по щоках, сіється дрібний дощ. Перемагаючи біль у нозі, я заходжу в під'їзд. Затишний, знайомий із дитинства запах сирості та звареної сусідами кави трохи заспокоює.

Мені просто потрібно потрапити додому. Зачинитися у своїй кімнаті, обійняти маминий халат і виплакати весь той пекельний біль, який я стримувала перед чужими людьми.

Я піднімаюся на свій третій поверх. Дістаю зі зв'язки ключ, роблю крок до дверей... і завмираю.

Замок на моїх дверях понівечений, а біля входу, просто на сходах, валяється виламаний дверний ланцюжок.

Серце падає в п'яти. Я роблю крок назад, але позаду мене, перекриваючи єдиний шлях до сходів, раптово з'являються дві високі, кремезні постаті.

— О, а ось і наша наречена, — лунає хрипкий, прокурений сміх.

Я рвучко повертаюся й притискаюся спиною до власних дверей.

Передо мною стоять двоє чоловіків у темних шкіряних куртках. У першого — високого, лисого — через усю щоку тягнеться потворний багровий шрам. Другий, нижчий і ширший у плечах, тримає руку в глибокій кишені, де чітко вгадуються обриси важкого металевого предмета.

Від них тхне перегаром, тютюном і смертельною небезпекою.

— Ви... хто ви такі? Що вам потрібно? — мій голос тремтить, я гарячково озираюся, але на напівтемному майданчику немає нікого, хто міг би допомогти.

— Нам потрібні наші гроші, красуне, — шкіриться той, що зі шрамом, роблячи крок до мене. Його огидний, липкий погляд розглядає мене з ніг до голови. — Твій коханий Дениска взяв у нас дуже велику суму. Під заставу бізнесу й цього вашого сімейного гніздечка.

— Це помилка! — майже кричу я від жаху. — Денис загинув! Мої батьки загинули! Я нічого не знаю про його борги!

— А нас це не хвилює, — здоровань вишкіряється, наближаючись майже впритул і блокуючи мене своїм масивним тілом. Він спирається рукою об стіну прямо біля моєї голови. — Твій наречений здох, а борги лишилися. Мільйони, мила. І оскільки грошей у тебе немає... нам доведеться домовитися по-іншому. Ти підеш із нами. І повертатимеш борги Дениса своїм красивим тілом.