Глава 4. Інна

Минає година. Я сиджу біля високого вікна, загорнувшись у м'який шерстяний плед, і дивлюся, як за склом безжально оскаженілий дощ розмиває обриси величезного доглянутого саду. Нога тупо ниє під цупким бинтом, але це дрібниці. По-справжньому болить десь всередині — там, де ще вчора було щасливе життя, а сьогодні залишилося лише згарище.

Мою увагу привертає легкий срібний відблиск під масивним шкіряним кріслом у кутку. Мабуть, під час ранкової суперечки з Поліною туди щось закотилося.

Перемагаючи біль у стопі, я обережно спускаю ноги на паркет, нахиляюся й дістаю предмет.

Це невелика, вишукана срібна рамка. Захисне скло розбите дрібною, густою павутинкою тріщин. Я обережно здуваю з нього пил і вдивляюся в знімок.

З фотографії на мене дивиться молода, неймовірно вродлива жінка з густим темним волоссям і сліпучою усмішкою. На руках вона тримає зовсім маленьку дівчинку — років трьох чи чотирьох. Придивившись, я впізнаю в цій дитині Поліну. Ті ж самі риси обличчя, той самий розріз очей... Але на фото дівчинка щиро сміється, охопивши рученятами шию матері.

— Ой, лишенько! — зненацька лунає переляканий, уривчастий вигук від дверей.

Я здригаюся. На порозі стоїть Галина з відром і ганчірками в руках. Побачивши, що саме я тримаю, економка блідне як полотно. Вона випускає ганчірку з рук і кулею, майже підбігаючи, долає відстань між нами.

Її тремтячі пальці практично вихоплюють рамку з моїх рук. Вона гарячково притискає фотографію до грудей, ховаючи її за спину, й перелякано озирається на двері.

— Не чіпайте це, Інно! Благаю вас, ви навіть не уявляєте, чим це загрожує! — суворо й стишено, майже пошепки застерігає вона, а в її очах плещеться справжній дикий жах.

— Галино, що сталося? — спантеличено запитую я, підводячись. — Це ж просто фотографія... Вона закотилася під крісло.

— Не просто! — економка заперечно хитає головою, а її голос дріжить від хвилювання. — У цьому будинку про цю жінку заборонено навіть згадувати! Це суворе, залізне табу. Якщо Микита Олександрович побачить цю рамку у ваших руках... Боже спаси, краще навіть не думати, що тут буде!

Я уважно дивлюся на її бліде, знівечене тривогою обличчя.

— Це... мати Поліни, правда? — тихо, практично безвучно запитую я. — Вона померла?

Галина завмирає. Вона тяжко зітхає, важко опускаючи плечі, й на мить заплющує очі, ніби відганяючи якісь страшні спогади.

— Не запитуйте мене ні про що, Інно... — благально шепоче вона, підходячи ближче й переходячи на гарячий напівшепіт. — Я працюю в цьому будинку вже понад десять років. Я бачила все. І я благаю вас: мовчіть, якщо хочете зберегти бодай якийсь спокій.

— Але чому? — не вгамовуюся я, відчуваючи, як у грудях піднімається якась дивна співчутлива туга. — Дівчинці ж потрібна пам'ять про матір... Поліна так казиться, вона вся просочена болем! Чому її батько береже цей біль у собі й змушує дитину удавати, ніби цієї жінки ніколи не існувало?

— Бо там рана, яка ніколи не затягнеться! — з гіркотою у голові відрізає Галина, а в її очах блищать сльози. — Ви не знаєте Микиту Олександровича. Він здається кам'яним, залізним, але те, що сталося роки тому, просто знищило його зсередини. Він тижнями не виходив із кабінету, а Поліночка годинами сиділа під його дверима й кликала маму... Це страшна історія, Інно. Страшна й сумна. Тому про неї тут ніхто не каже ні слова. Для всіх нас цієї жінки більше немає.

У пам'яті раптово виринає похмурий, важкий погляд Микити, його абсолютна закритість від усього світу та дика, неконтрольована агресія Поліни. Усе миттєво складається в єдиний, болісний ланцюжок.

Вона померла. Офіційно чи в його серці — але її смерть або зрада залишила після себе невимовну руїну. Микита — зломлений, знівечений горем вдівець, який намагається захистити себе від спогадів крижаним панциром. А Поліна — просто сирота, яка не може справитися зі своїм дитячим горем і виплескує цей пекельний біль на всіх навколо.

— Бідна дитина... — тихіше ніж шелест листя вимовляю я, дивлячись на зачинені двері.

— Що тут відбувається? — раптово розтинає тишу кімнати низький, оксамитовий, але небезпечно гучний голос.

Ми з Галиною одночасно здригаємося й повертаємо голови.

У дверному отворі стоїть Микита. На ньому біла сорочка із закатаними рукавами, під якими перекочуються міцні м'язи. Обличчя закам'яніле, а темні очі спалахують таким важким, нищівним вогнем, що в кімнаті миттєво стає бракувати повітря.

Його погляд повільно ковзає від мого винуватого обличчя до тремтячих рук Галини, які вона безуспішно намагається сховати за спиною.

Він робить один повільний, упевнений крок у кімнату. Від його постаті віє таким нищівним холодом, що Галина мимоволі відступає на крок назад, опустивши голова.

— Микито Олександровичу... я просто прибирала уламки... — затинаючись, лепече економка, ледь не падаючи від страху.

Микита навіть не дивиться на неї. Він мовчки простягає свою широку, сильну долоню.

— Дай сюди, — його голос звучить тихіше за шепіт, але в ньому стільки залізної наказовості, що суперечити йому здається божевіллям.

Галина з тремтінням витягає з-за спини розбиту срібну рамку й слухняно кладе її в його долоню.

Микита дивиться на знімок. Його вилиці гостро загострюються, на скронях випинаються вени, а пальці, що стискають срібний оклад, стискаються до білих кісточок. На секунду мені здається, що кришталеве скло зараз просто розкришиться в його кулаці. У його очах спалахує така суміш пекельної люті, болю та зневаги, що в мене перехоплює подих.

Він повільно переводить свій важкий, темний погляд на мене.

— Я здається чітко наказував викинути цей мотлох із мого будинку ще п'ять років тому, — холодно, карбуючи кожне слово, вимовляє він.

Микита розвертається й з силою кидає рамку прямо в палаючий камін у кутку кімнати. Скло з тріском розлітається, а дерево та папір миттєво охоплює яскраве полум'я.