Глава 3. Інна

Я стою перед незнайомим чоловіком в найгіршій з можливих ситуацій. Мені і соромно, що він врятував мене, і ніяково, що я завдала комусь клопіт, і водночас дуже боляче. Розуміння, що доведеться все розповідати, змушує почуватися так, наче я переживу весь цей жах заново. Я дивлюся в його темно-карі, абсолютно непроникні очі. Усередині мене щось остаточно надламується. Протинає дика, неконтрольована хвиля розпачу, яку я більше не в силах тримати в собі.

— Я просто... — мій голос зривається на істеричний, задушливий шепіт, з очей рікою котяться гарячі сльози, обпікаючи щоки. — Не знаю, як жити далі.

Микита трохи зсуває брови, не зводячи з мене важкого погляду.

— Мене звати Інна. Ще вчора вранці я була найщасливішою у світі, — ридаю я, більше не контролюючи себе. — Я мала вдягти весільну сукню. У мене були мама, тато, Денис, він мій наречений... Я чекала їх на локації, де ми мали проводити фотосесію! А потім — один дзвінок із поліції. Страшна ДТП. Вантажівка... Металобрухт замість машини. Вони всі загинули на місці! За один момент я втратила весь свій світ!

Я закриваю обличчя тремтячими долонями, ковтаючи гіркі, солоні сльози. Біль розриває грудини з такою силою, що мені бракує повітря.

— А коли я стояла під дверима морга, абсолютно заніміла від жаху, до мене підійшов якийсь чоловік... — крізь сльози вичавлюю я, підводячи на нього згаслий погляд. — Він силою впхнув мені в кулак цей зім'ятий папірець і прошипів, що Денис винен їм величезні гроші. Я нічого не розумію! Які борги? Які гроші?! Я навіть не встигла усвідомити це... Це стало останньою крапкою, Микито! Моїх рідних більше немає, а якесь чуже, брудне минуле Дениса вже прийшло по мою душу. Я просто не змогла цього витримати... Мені нема заради кого дихати! Навіщо ви мене витягли?! Навіщо повернули в це пекло?!

У холі панує тиша, яку порушує лише моє важке, рвучке дихання та тихе цокання підлогового годинника.

Микита мовчить. Він не перебиває, не розпитує. Лише його вилиці гостро загострюються, а в глибині темно-карих очей на коротку мить спалахує щось схоже на похмуре розуміння. Він бачить перед собою дівчину, яку за одну добу добили двічі: спочатку страшною втратою, а потім диким, раптовим страхом.

Він відставляє келих на консоль, підходить ближче й, легко підхопивши мене під лікті, змушує піднятися з підлоги.

— Ти пережила забагато за одну добу, Інно, — його голос звучить тихо, але в ньому з'являються глухі, заспокійливі нотки. — Твій розум зараз у тумані від шоку, болю й переляку.

— Випустіть мене... — безсило шепочу я, але він не розтискає своєї міцної, теплої хватки.

— Ні. За ворота ти зараз не підеш, — спокійно, але беззаперечно відрізає Микита. — Ти повернешся в кімнату й ляжеш спати. Якщо я вижену тебе в ніч, і ти знову підеш шукати свій міст або накоїш щось із собою — це буде на моєму сумлінні. Я не збираюся брати на себе гріх за твій розпач.

Він не чекає моєї згоди. Микита просто повертає мене в бік сходів і впевнено веде назад до спальні. Його залізна хватка на моєму плечі не залишає жодного шансу на втечу.

— Відпочивай, — коротко кидає він біля дверей, перш ніж зачинити їх із зовнішнього боку. — Завтра буде новий день. Тоді й розбиратимемося.

Ніч минає як у лихоманці. Я так і не заплющую очей, просто дивлячись у стелю й виплакуючи залишки сил.

Ранок зустрічає мене сліпучим променем сонця, що пробивається крізь важкі портьєри, та тупим, пульсуючим болем у перев'язаній стопі — наслідки моєї нічної невдалої втечі й гострих уламків вази.

Я сиджу на краю ліжка, загорнувшись у плед, і охопивши руками тремтячі плечі.

Раптово важкі двері кімнати з гуркотом розчиняються, вдаряючись об стіну. Я здригаюся й відсахуюся назад.

На порозі стоїть дівчинка років дванадцяти. У неї скуйовджене темне волосся, зсунуті до перенісся бровенята й палаючі колючим гнівом очі — точно такі ж темно-карі й холодні, як у господаря цього будинку. На ній завелика худі з яскравим принтом і виразом повного протесту на обличчі.

Вона міряє мене зневажливим поглядом із ніг до голови, схрещуючи руки на грудях.

— І довго ти збираєшся валятися в моєму будинку? — її голос дзвінкий, роздратований і просочений дитячою, але гострою як лезо агресією. — Чергова татова приблуда? Думаєш, якщо вдягла шовкову піжаму й пустила сльозу, то вже господиня?

Я застигаю від цієї несподіваної та безпідставної атаки.

— Поліно, припини негайно! — з коридору з'являється стурбована Галина з тацею в руках. — Як ти розмовляєш із гостею? Дівчина пережила страшне горе!

— Мені байдуже! — відрубує дівчинка, роблячи крок у кімнату. — Нехай забирається! Я знаю таких, як вона. Спочатку грають бідних-нещасних, а потім видирають у тата гроші й лізуть виховувати мене!

Вона рвучко підходить до тумбочки, на якій стоїть кришталева склянка з водою, і ніби випадково, з силою штовхає її ліктем.

Кришталь зі дзвоном падає на паркет, і холодна вода з бризками розливається прямо до моїх босих ніг.

Галина сплескує руками від жаху, але я лише повільно заплющую очі. Усередині мене немає гніву. Немає бажання захищатися чи сперечатися. Моє серце надто випалене болем, щоб реагувати на дитячі капості.

— Ти права... — тихо проговорюю я, підвівши на неї згаслий погляд. — Я не господиня. І я не збираюся нічого в тебе відбирати. Я й сама хочу піти... просто зараз.

Мої спокійні, безжиттєві слова та сльози, що тихо котяться щоками, раптово збивають з Поліни весь її спесивий запал. Вона завмирає. У її темних очах на секунду спалахує здивування й розгубленість — дівчинка чекала криків, скандалу, але тільки не цього глибокого, бездонного розпачу.

— Поліно, геть до себе, — лунає від дверей низький, владний голос.

Микита стоїть у дверному отворі. На ньому темний костюм, обличчя непроникне, мов граніт. Його важкий погляд спочатку фіксується на калюжі на підлозі, потім на Поліні, і нарешті — на мені.