Глава 2. Інна

Важка, непроглядна темрява повільно відступає, залишаючи замість себе тупий, пульсуючий біль у скронях. Я із зусиллям розплющую очі.

Стеля з високою білосніжною ліпниною, велична кришталева люстра, в якій тьмяно відбивається світло нічника. Де я? Це точно не лікарня. Тут тхне дорогою деревиною, свіжою лавандою й чимось холодним, чужим.

Намагаюся сісти, але тіло здається чавунним і не слухається. На мені м'яка, суха піжама з темно-синього шовку. Мій мокрий, порваний весільний плащ зник.

— Не поспішайте, дитинко. Вам зараз треба лежати, — лунає тихий, суворий, але співчутливий голос.

З напівтемряви виходить літня жінка у строгому суконному платті. У її руках — срібна таця зі склянкою води та пігулками.

— Хто ви?.. Де я? — мій голос сиплий, ледь чутний, ніби чужий.

— Я Галина, економка цього будинку. Ви в маєтку Микити Олександровича. Він привіз вас зовсім мокру, непритомну. Я перевдягла вас і обробила садна. Ви горіли, як свічка.

Микита... Те чоловіче обличчя з темними, лютими очима на мосту. Він врятував мене. Але навіщо? Навіщо вихопив із бажаного забуття й повернув у це пекло?

Біль від жахливої втрати знову накатує гігантською хвилею, перехоплюючи подих. Батьки. Денис. Усіх більше немає. Я одна в цьому величезному, холодному світі.

— Дякую... але мені треба йти, — шепочу я, спукаючи ноги з високого матраца.

— Куди ж ви підете серед ночі? — стривожено хитає головою Галина. — Надворі злива. Відпочивайте. Микита Олександрович наказав доглянути за вами, поки вам не стане краще.

Вона залишає ліки на тумбочці й тихо виходить, причиняючи важкі дубові двері.

Я залишаюся одна в величезній, похмурій кімнаті. Ні. Я не можу тут залишатися. Не можу бути для когось тягарем, приймаючи чужу жалість чи чужу безглузду турботу. Мені потрібно звідси піти. Нехай навіть у нікуди.

У кутку цокає підлоговий годинник — третя година ночі. Будинок занурений у глибокий, важкий сон.

Я обережно встаю. Ноги тремтять, але я змушую себе рухатися. Взуття мого немає, тому я ступаю босими ногами по холодному паркету, намагаючись не видати жодного звуку.

Тихо прочиняю двері й вислизаю в нескінченний, темний хол другого поверху.

Довкола панує напівтемрява, лише де-не-де на стінах тьмяно жевріють нічні бра. Навпомацки рухаюся вздовж масивних балясин, прямуючи до широких мармурових сходів вниз. Серце калатає в грудях, як оскаженіле. Швидше. Просто вийти на вулицю, зникнути, розчинитися в цій ночі...

Сходами спускаюся практично наосліп. Перший поверх зустрічає густою тінню. Мета вже близько — масивні вхідні двері видно попереду.

Роблю ще один швидкий крок — і босою ногою перечіпляюся через низьку підставку з важкою декоративною вазою.

Втрачаю рівновагу.

— Ох! — виривається з моїх грудей.

Я боляче гупаюся на коліна, ваза з гучним тріском валиться на мармурову підлогу й розлітається на тисячі друзок.

І в той самий момент по всьому маєтку розтинається огидний, оглушливий писк сигналізації. Прожектори системи безпеки миттєво спалахують яскравим, сліпучим червоним світлом, заливаючи весь хол.

Я завмираю на підлозі серед гострих уламків, шокована й засліплена.

Сирена раптово замовкає, поступаючись місцем важким, упевненим крокам.

З кабінету в кінці коридору повільно виходить Микита.

На ньому темна сорочка з розстебнутим коміром і викоченими рукавами. У руках — келих з бурштиновим напоєм. Жодної краплі здивування чи переляку на його суворому обличчі. Лише крижаний, випробувальний спокій.

Він неквапливо підходить до мене, височіючи над моєю беззахисною постаттю, мов темна скеля. Його темно-карі очі сканують мене наскрізь.

— Далеко зібралася? — його голос низький, оксамитовий, але в ньому відчувається залізна загроза.

— Випустіть мене... — прошепотіла я, намагаючись піднятися, але боса нога наступає на уламок, і я шиплю від болю. — Я йду. Я не хочу бути нікому тягарем.

Микита відставляє келих на консоль, робить крок до мене й повільно дістає з кишені штанів зім'ятий, трохи закривавлений папірець.

Він розгортає його прямо перед моїм обличчям. Це записка, яку витягли з кишені мого плаща. Чужий, брудний почерк і чіткий текст.

Микита дивиться на мене згори вниз своїм важким, льодяним поглядом і карбує кожне слово:

— Якщо ти вже здатна розмовляти, то поясни, чому ти вирішила звести рахунки з життям?