Глава 1. Інна

— Інно, ви мене чуєте? Серйозна ДТП... Наречений і батьки... Ознак життя немає.

Ці слова з телефонної слухавки досі відлунюють у моїй голові, заглушаючи навіть шалений, оскаженілий гуркіт лютої зливи. Вони розривають свідомість на криваві шматки, залишаючи замість серця лише попіл і суцільне згарище.

Дощ лупить безжально, крижаними голками впиваючись у занімілу шкіру. Мій білосніжний весільний плащ — той самий, який ми ще вранці обирали разом із мамою, — тепер перетворився на брудну, порвану ганчірку. Вона важкою мокрою масою липне до тіла, ніби намагаючись утопити мене ще тут, на суші.

Я стою по той бік перил мосту. За моєю спиною — порожнеча. Чорна, вирувала безодня річки, яка зараз здається єдиним притулком. Єдиним тихим місцем, де можна нарешті заглушити цей пекельний, нелюдський біль, що розриває груди зсередини.

У вухах не вщухає моторошний вереск гальм. Заплющую очі — і перед очима знову спалахують сліпучі червоні маячки поліції, спотворений, зім'ятий метал машини, яка мала везти нас із Денисом у щасливе майбутнє.

Сьогодні я мала бути найщасливішою нареченою. Через годину я мала казати «так» біля вівтаря. У мене мали бути мама, яка б витирала сльози радості, тато, який впевнено тримав би мене за руку, і Денис... Коханий Денис, який обіцяв любити мене до останнього подиху.

А залишився тільки холодний мокрий метал під пальцями. Один момент. Одна фатальна секунда — і весь мій світ розчавили, перетворивши на порох.

Навіщо мені жити? Для кого? Без них цей світ абсолютно порожній.

Пальці на слизьких поручнях остаточно дубіють від холоду. Я міцно, до роздираючого болю у суглобах, стискаю в правому кулаці єдине, що залишилося від мого так і не зіграного весілля.

— Денисе... Мамо... Тату... Я йду до вас, — шепочу в нічну темряву.

Губи не слухаються, гарячі сльози миттєво змішуються з крижаними краплями дощу. Я випрямляю спину. Відпускаю перила. І роблю цей фатальний крок у прірву.

Повітряний потік із силою підхоплює мене. На коротку мить настає дивовижне, майже солодке відчуття невагомості. Все. Більше ніякого болю. Зараз усе скінчиться...

— НІ! СТІЙ! — розтинає нічну тишу дикий, сповнений відчаю чоловічий крик.

Удар!

Різкий, пекельний ривок за зап'ястя змушує суглоб затріщати. Сильна, залізна хватка буквально висмикує мене з пащі смерті. Мене з силою жбурляє назад, і через мить я з глухим гуркотом падаю на твердий, мокрий асфальт.

Мене негайно накриває важке, гаряче чоловіче тіло. Він намертво притискає мене до землі, не даючи поворухнутися. Його дихання переривчасте, важке, збите, а дужі руки, що стискають мої плечі, дрібно тремтять від дикого адреналіну. Від нього тхне дощем, дорогим парфумом і гострим відчуттям небезпеки.

— Ти що виробляєш?! Божевільна! — ричить він мені просто в обличчя, намагаючись утримати мою голову.

У тьмяному, розмитому світлі ліхтарів я бачу його обличчя: жорсткі вилиці, намоклі пасма волосся і палаючі, темні очі, в яких мішаються лють, шок та якийсь дикий, майже первісний страх.

Я дивлюся на нього, але сили швидко покидають мене. Обличчя незнайомця починає розмиватися, розпливаючись на темні плями. Темрява, від якої він так жорстоко й безжально мене відтягнув, усе одно наздоганяє. Голову огортає густий, важкий, непереборний туман.

— Ні, ні, ні... Тримайся! Чуєш?! — чую його далекий, як крізь товщу води, голос.

Я втрачаю свідомість просто у нього на руках. Мої пальці, що з останніх сил тримали таємницю, безвільно розтискаються.

З мого кулака на мокрий, залитий водою асфальт випадає зім'яте, закривавлене весільне запрошення.

Порив холодного вітру підхоплює його й перевертає на інший бік. Там, крізь розмитий дощем і кров'ю папір, чітко видно виведені крупним чорним маркером слова:

«Борг Дениса тепер твій. Шукай гроші, або скоро побачишся з ним»