Не моя реальність

Монолог

Так почну ж я розповідь свою,
Щоб по полицях все життя розкласти.
В цій невидимій кімнаті стою
І гадаю, як в пастку думок не впасти.

Щось багато тут хламу і пилу,
Не прибирала вже, мабуть, років сто.
Ось знайшла я іржаву сокиру,
Що берегла мого часу пісок.

Павутиння сплели павуки
На мріях дитинства в кутку.
А ось стоять рожеві чобітки —
Неторкані, як пам’ять чітку.

Ой, до біса! Спалити все треба
І почати спочатку цей текст!
Я так хочу навчитись жити для себе,
Бо задовбав цей бісівський квест!

Я запалюю сірник і кидаю —
Ох, як яскраво горить чортівня!
Негативні думки, що гадаю,
Не повинні в мені бути ні дня!

Нехай попелом стане мій страх,
Що тримав мене у в’язниці.
Не покидав навіть у снах,
А тепер стане ґрунтом пшениці.

Позеленіє знову мій сад,
Я стану храмом спокою й тиші.
Всі ідеї влаштують парад,
А тривоги втечуть, наче миші.

Я вірю, що не дарма я чекала
І боролась, мов навіжена, за життя.
Карму свою вже давно відстраждала
За майбутнє спокійне буття.

Подобається

#3614 в Різне
#872 в Поезія

Відредаговано: 22.02.2025