Розділ 13

Федя пішов на роботу, на останок нагадавши про сніданок. Годинник показував сьому ранку. Мені важко змусити себе щось робити. Особливо зараз. Коли в житті зʼявляються проблема за проблемою. Після смерті тата все і почалось. Хоча ні, не так. Все почалось якраз із татової смерті. Загадкова зупинка серця, в цілком здорового чоловіка. Який ніколи не скаржився на погане самопочуття. Скільки памʼятаю його, він всі хвороби переносив стійко на ногах. Ніколи не брав лікарняні. Казав, що хвороба це лише слабкість, яку нікому не можна показувати, бо хтось неодмінно цим скористається. Навіть плакати на людях не можна - пронюхають, помітять і все, зжеруть і не подавляться. Сльози - прояв слабкості, ще одне кредо тата. 

Навіть попри те що я дівчинка, тато виховував мене так, щоб я могла за себе постояти. Деколи тренував мене, показував прийоми для самооборони, але я не надто приділяла цьому увагу, я ж дівчинка, маю і залишатись нею. А всі ці його тренування робили з мене дівчину з хлопчачими замашками. Мамі, відверто кажучи, це взагалі не подобалось. Для неї я завжди була її маленькою дівчинкою, яку вона хотіла вберегти від усього на світі. Хоча цього хотів і тато. Це я розумію тільки зараз. Просто він хотів, щоб ніхто не бачив моїх слабкостей, і щоб вразі чого, я змогла постояти за себе. 

Та уроки самооборони мені не знадобились. Я могла словами боляче вдарити. Це теж від тата. Холодний розум і гострий язик, те що так потрібно в будь якому бізнесі. І лише з рідними людьми, я могла бути просто собою. Звичайною Євою. 

Півгодини минули як хвилина. Я все ж взяла себе в руки і прийнялась готувати сніданок. Смажена яєшня з беконом і помідорами. Нехитрий, але смачний сніданок. Дивно, але Ліна ще не виходила. Невже така сплюха? 

- Ліно. - Кличу дівчину, підійшовши до дверей Федіної спальні. Але у відповідь тиша. - Ліно! - Повторюю, вже голосніше, і трохи постукую пальцями по дверях. Знову тиша. Не витримую і тихо відкриваю двері. Ліна лежить на ліжку, вкрившись ковдрою і дивиться кудись перед собою. Навіть не помічає мене. - Лін! - Підходжу до неї і сідаю на край ліжка. Вона повільно переводить на мене погляд. Очі заплакані, червоні. З чого б це? Невже Федька образив? Ну він в мене отримає! 

- Єв. - Схоже Ліна помітила, що я вже розлютилась. Взяла мене за руку і ледь стиснула. - Все добре. Дай мені ще десять хвилин. 

- Він образив тебе? - Запитала те, що хвилювало схоже найбільше.

- Ні, - негативно кивнула, - трішки погано після вчорашнього. - І спробувала посміхнутись. Але, чесно кажучи, хріново в неї вийшло. Але добре. Зараз я повірю в це. 

- Дати вихідний?

- Ні ні ні. - Вже пожвавішала, і навіть вскочила з ліжка. - Я швидко зберусь, Єв. Все добре, справді. 

- Добре. Збирайся. - Підвелась і пішла до дверей. - Чекатиму на кухні. Сніданок вже готовий. - Можливо остання фраза пришвидшить її збори. 

Як я і думала вже за десять хвилин Ліна влетіла на кухню, ніби боялась спізнитись на літак. Це мене трохи розсмішило, і легко пирхнула зі сміху. Ліна спочатку невдоволено глянула на мене, а потім і сама засміялась. Схоже ця ситуація її розвеселила не менше за мене. 

Половина дня пролетіла мов в тумані. Перегляд документів, звіти, зідзвони з постаччальниками.. Голова не те що йшла обертом, вона стрімголов пустилась у найшвидший танок. Тільки кава рятувала, яку Ліна час-від-часу приносила. Проте якби Ліна сама не проявила ініціативу, то я б залишилась і без кави. Обід я вже пропустила без права надолужити. Залишається тепер чекати смачнючої вечері..

Чорт! Вечеря! За цими всіма справами я геть забула Тані подзвонити. Десь під всіма документами відшукала телефон і, ковзнувши пальцями по екрану кілька разів, відшукуючи номер з якого Таня надсилала смс, набрала її. Неочікувано. Але абонент не в мережі. Дивно. Дзвоню ще раз - але історія повторюється. Ще кілька таких спроб, але голос по той бік вперто говорить, що "абонент поза зоною досяжності". Може в неї просто телефон розрядився, а часу зарядити немає? Схоже треба поїхати особисто поговорити. Всерівно планувала зустрітись із Гнатом. Матвій зробив кілька правок в угоду, і я б хотіла особисто переговорити з ним про це. Все ж по телефону такі питання трохи важко вирішувати. 

Відкопала теку з документами на столі, який виглядає ніби смітник - завалений різними теками, горою паперів і документів. Складаю усі необхідні речі в сумку і виходжу з кабінету. Проходячи повз Ліну, дуже вчасно дещо згадую. 

- Лін, ти о шостій маєш бути у Феді. - Підійшла до столу, за яким сиділа Ліна. Вона повільно спрямувала свій погляд на мене і уважно слухала. Зауважу - втомлений погляд. - Він просив, щоб ти допомогла йому приготувати вечерю. Добре?

- Так, Єво Олександрівно. В магазин заїхати треба?

- Чесно, не знаю. Будеш виходити - набери Федю. Запитаєш його. Все ж таки це його ідея приготувати вечерю. 

- Його? - Збентежилась і здивувалась водночас.

- Ага. Я думала, що ми зупинимось на доставці, але наш капітан хоче вразити нас домашніми смаколиками. - Підморгую, і Ліна трохи розслабляється. - Лін, я побігла. - Повертаю незворушність суворої начальниці, якою так і навчилась бути досконально. - Я в "Афродіту" з правками в угоді. Зустрінемось вже ввечері. - І попрямувала до виходу. 

Клініка "Афродіта" знаходилась в тридцяти хвилинах їзди від моєї компанії. І це без тягучих заторів. Припаркувала свою автівку біля входу, про яку вчора, за своїми вируючими емоціями, благополучно забула, та пішла в середину. В таких закладах я ще не бувала, точніше - не доводилось. Все ж це не звичайна клініка, а клініка естетичної медицини. 

Дівчина на рецепції люб'язно мені показала кабінет Остапенка Ігната Олексійовича. Тому за вказівками я швидко дісталась приймальні керівника. Та от там нікого не було. Лиш з кабінету Ігната, на дверях якого висіла табличка з його ім'ям, лунали тихі голоси, які було не дуже розібрати. Взагалі я не люблю підслуховувати, але чомусь саме зараз цікавість взяла гору. Тихо, не створюючи зайвого шуму, підійшла до дверей, вони були трохи прочинені, тому вже можна було чітко чути, про що йде мова.