Розділ 8

Період, коли я навчалася в університеті, не надто відгукується приємними спогадами. Не через те, що мене якось ображали чи зачіпали, а через те, що справжніх друзів там не мала. Хоча і зараз не можу цим вихвалятись, моїми єдиними друзями були Федя і Ліна. А тоді в університеті, було кілька хлопців з якими я товаришувала, але лише в межах навчального закладу, і те напевно тільки через те, що вони були не надто успішними в навчанні. Інша справа – я. Успішна студентка, відмінниця, яка завжди старалася допомагати всім, хто того потребував. Іншими словами, була просто зручною для всіх. Це зараз би я послала їх під три чорти, і змусила жалкувати, про те що мене використовували, але тоді я була рада і тому, що зі мною хоч якось спілкувались. Та коли до нашого університету перевелась Таня, я ще від знайомства зрозуміла, що з нас можуть вийти непогані подружки, власне так і сталось. Але не будемо брати до уваги той період, що ми не бачились і не спілкувались. Кожна із нас знайшла себе в житті, реалізовувалась, йшла до своїх бажань. Та це теж не виправдання, при великому бажанні зберегти тісну дружбу можна було, та постійна зайнятість, моя практика закордоном, дали тріщину, і наше спілкування зійшло до нуля. Та схоже доля дає другий шанс нашій дружбі, якщо ми знову зустрілись.

- Американо з молоком, латте і два круасани з вишнею, будь-ласка. – Мовила Таня, щойно ми зайшли в кав’ярню. Чесно, я була приємно вражена, що Таня пам’ятає, яку саме я полюбляю каву. Все ж за роки багато чого могло змінитись чи забутись. – Пішли сядемо, он за той столик. – Сказала Таня, вказуючи на столик біля великого панорамного вікна. Це був мій улюблений столик з поміж всіх. Коли я мала таку можливість посмакувати кавою в кав’ярні, зазвичай обирала саме цей столик. З цього місця відкривався гарний вигляд на вулицю. Перехожі, які завжди кудись поспішають, автівки, які теж несуться із шаленою швидкістю. Загалом, цікаво спокійно сидіти, вдивляючись в шалений ритм життя міста. Схоже іншого мені і не треба. Я завжди кудись поспішаю, біжу, і лиш тут можу трохи перепочити. Навіть вдома не вдається побути в спокої, адже робота і там наздоганяє.

- Розказуй, Єво, як життя? Як сімʼя? Хтось вже полонив твоє серденько? - Розпитувала Таня, щойно ми сіли за вільний столик в кав’ярні.

З Танею ми не бачились вже три роки, відтоді як закінчили університет. Не те щоб ми були найкращими подружками, але я завжди вважала дівчину своєю справжньою подругою. Ми розуміли одна одну, слухали і вислуховували, підтримували, захищали. Коли Таня перевелася до нас в універ, ми одразу ж знайшли спільну мову, ніби ми були знайомі з нею тисячу років. Але після закінчення навчання, ми віддалились одна від одної, займаючись влаштуванням свого життя. Здавалося б, тоді так було правильно, не впливати один на одного і самостійно ставати на ноги, щоб отак одного дня зустрітись і запишатись, що ми змогли чогось досягти. Хоча чесно кажучи, її підтримки не вистачало, деколи хотілось зателефонувати посміятись чи поплакати разом з нею, поскаржитись, або ж порадіти. Але я всерівно рада, що так сталось, бо зараз ми можемо радіти вже успіхам одна одної.

- Життя в цілому нормально. Тепер я керую «Фармкомпані», бо тато помер півроку тому.

- Я знаю. Бачила в новинах. Співчуваю і вибач, що не була поряд. Я була за кордоном, тому відправила повідомлення тобі на телефон. - Чомусь виправдовуючись, говорила Таня.

- Все добре, Тань. Але мені не приходило ніяке повідомлення. - Знизала здивовано плечима я.

- Ти мабуть і моє прізвисько університетське забула? - Кинула запитально брову Таня, а на обличчі красувалася посмішка.

- Танька Дніпро?

- Власта. - Мовила Таня.

- Ах, точно! Власта! Як же я могла забути?!

- Таак. Влас - та, Власенко Тетяна. Саме Властою я і підписала повідомлення, яке скоріше за все тобі здалося не зовсім знайомим, та ще й загублений серед десятків таких самих.

- Точно, Тань, ти все правильно підмітила. - Всміхнувшись, сказала я.

- То що там далі по списку? Розповідай. - Сказала Таня, надпиваючи каву, яку щойно приніс офіціант.

- Сергія памʼятаєш?

- Це той, котрим ти мені в перший рік мозок продзижчала?

- Ага, він самий.

- Ііі? Невже одружились? – Таня нависла над столом і вичікувала моєї відповіді.

- Майже. – Зітхнула. – Він зробив мені пропозицію, але згодом помер тато, і Сергій згодився почекати з весіллям. Напевно розумів, що мені було зовсім не до цього.

- То що? Це ти так запрошуєш мене на весілля? – Підняла брову Таня.

- Якби ж.. Загалом, я тут дізналась, що він мені зраджує.

- Ти бачила все на власні очі? – Запитала Таня, і продовжила, побачивши тінь нерозуміння на моєму обличчі. – Ну, я маю на увазі, ти його застукала в ліжку з коханкою?

- В ліжку ні. Але бачила як він в ресторані воркував з Федіною колишньою. Ти ж пам’ятаєш Федю?

- Син твоєї хресної? Такий чорнявий, високий хлопець?

- Так.

- Пам’ятаю. Ти ж нас колись знайомила, і ми навіть в кіно разом ходили. Він мені тоді подобався. – Замріялась Таня. – Ну і що? Вони просто воркували? Нічого більше? – Продовжила допит.

- Ну, вони тримались за ручки, про щось мило говорили, на прощання Аделіна його поцілувала і вони розійшлись.