Розділ 7

Мій день почався доволі рано, адже сьогодні я мала зустріч з замовниками дорого косметичного препарату. Не знаю, чи згодиться моїй компанії така співпраця, але я щиро вважала, що наша фармацевтична компанія має розвиватись у багатьох напрямках, що може бути корисним у подальшому.

Стоячи вже у своєму кабінеті з чашкою ароматної кави, яку принесла Ліна кількома хвилинами раніше, я дивилась у вікно. Погода вже була однозначно краще ніж вчора, сьогодні вже світило яскраве сонечко, намагаючись надати тепло, калюжі по тихеньку висихали, і повітря заповнював аромат квітів, що почали розпускатись. Весна однозначно моя улюблена пора року, вона ніби нагадувала, що після холодної, похмурої зими, завжди настає тепло, життя повертається, і грає новими яскравими фарбами. Коли я була мала, весна для мене була особливою, адже це фінішна пряма перед довгоочікуваними канікулами, і щораз, як приходила весна я раділа, неначе виграла у лотерею. Я вже передчувала, що ця весна принесе мені багато чого, і радісного і сумного, звичайно хотілось більше першого, але час покаже.

- Єво Олександрівно, - витягнула з роздумів Ліна, зазираючи в кабінет, - в переговорній вас вже чекають Ігнат Олексійович та Тетяна Юріївна. – Це наші замовники, які вже прийшли на переговори, і судячи з того, що вони прийшли на тридцять хвилин раніше, то їм вже не терпілось поговорити про співпрацю.

- Дякую, Лін, ходімо. - ставлячи чашку з кавою на стіл, рушила до виходу. – Не будемо змушувати чекати на нас.

Впевненим кроками ми йшли до переговорної. В тиші. Кожен думав про щось своє. Ліна була сама не своя, мабуть це ще від зустрічі з Федею. Схоже щось між ними все таки відбувалось. Все ж Федя, як виявилось, кілька місяців як холостяк, хоча все ще сумує за зрадницею Аделіною. Тому не бачу нічого поганого в тому, щоб ці двоє почали спілкуватись, хочеться їх трохи підштовхнути одне до одного, але я цього робити не буду, самі розберуться. Але якщо раптом комусь із них все таки знадобиться моя допомога, я буду тільки рада.

Двері переговорної були відчиненими, що означало, що чекали на нас. Зайшовши, я одразу зачинила двері і попрямувала до свого робочого місця. Окинувши велику кімнату, я помітила, що за столом все сиділи наші замовники і Матвій і Раїса, яких Ліна запросила за моїм проханням.

- Доброго дня! – Сказала я, стоячи за столом. – Мене звати Ткаченко Єва Олександрівна, я керівник «Фармкомпані», це Матвій – наш юрист, Раїса – бухгалтер та Ліна – моя помічниця. – Окинувши всіх поглядом, сказала я, сідаючи за стіл.

- Доброго дня! – Сказав чоловік років тридцяти п’яти. – Я Остапенко Ігнат Олексійович, керівник клініки естетичної медицини «Афродіта», а це мій заступник Власенко Тетяна Юріївна. – Повертаючи голову до дівчини, сказав чоловік. І мені здалося до болю знайоме прізвище та ім’я. Замислившись, на кілька хвилин, я почала пригадувати де ж я могла його чути.

***

Шість років тому

- Доброго дня, шановні студенти. – Мовив викладач економічної теорії - Роман Якович, заходячи до аудиторії.

- Знайомтесь, - сказав він, вказуючи на дівчину, що виглянула позаду нього, - Власенко Тетяна, тепер ваша одногрупниця. Вона перевелась до нас із Дніпра. Тетяно, - сказав він вже дивлячись на дівчину, - займайте вільне місце, і будемо починати лекцію. Чоловік повільно обійшов свій стіл і плюхнувся на крісло. Дівчина ж стояла і розгублено кліпала очима, я вирішила їй трохи допомогти, і зловивши на собі її погляд, кивнула головою на вільне місце, вказуючи, що вона може сісти біля мене.

- Привіт. - пошепки сказала я, щойно дівчина сіла біля мене. – Я Єва. – Сказала я, простягаючи руку для привітання.

- Привіт. – Так само пошепки відповіла дівчина. – Я Таня. – Усміхнувшись кутиками губ, потиснула мою руку.

- Не проти сходити на каву після лекції? В нас якраз вікно має бути. – Запропонувала я.

- Ні, я тільки за. – Сказала Таня, явно веселішаючи.

- Чудово, якраз і познайомимось!

Лекція, на диво, пройшла легко і швидко, тому ми з Танею вже прямували до кав’ярні неподалік університету. Щойно зайшовши, ми зробили замовлення, адже клієнтів було не багато, і вмостились за столиком біля вікна. Це моє улюблене місце тут.

- Ну що, розповідай. – Сказала я, не втримавши своєї цікавості.

- Я Таня, мені вісімнадцять. До недавнього часу я мешкала і вчилась у Дніпрі.

- А чому переїхала?

- Тато помер, а мама родом звідси, тому ми вирішили перебратись сюди.

- Вибач, я не знала, мені шкода. – Одразу сказала я, відчувши трохи винною себе.

- Та нічого, все добре, ти ж не знала. – Сказала дівчина, на обличчі якої показалась гірка посмішка.

- Отже Харків ти трохи знаєш? – Сказала я, трохи відсторонюючись і надаючи можливість поставити на стіл наше замовлення.  

- Так. – Вже веселіше озвалась Таня. – Раніше, поки тато не захворів, ми жили на два міста, постійно приїжджали сюди в гості. Для мене це особливе місто, яке асоціювалось з родиною. Ніколи б не подумала, що буду тут жити. – Зізналась дівчина.

- Ніколи не знаєш, що готує для тебе доля, але завжди це приводить до змін, хороших чи поганих - вже вирішуєш ти.