Розділ 3

Донечко, люба… Звучало водночас десь далеко і так близько. – Не кори себе, ти не винна, ти мій промінчик світла, моє маленьке сонечко… Татів силует я пізнала б із тисячі, він то наближався, то зникав на мить, то знову наближався, ледь торкаючись мене. Рука тата обережно проводила по густому чорнявому волоссю, майже не вагомо торкалась мого обличчя, змахуючи ледь помітні сльози. Моя люба, ти сильна, ти впораєшся… Я раніше не казав як сильно тебе люблю, і який я щасливий, що ти моя донечка...Так багато не встиг тобі розповісти, і тепер ти маєш дізнатись про все сама. Моя маленька… І тільки тато хотів би взяти за руку, як тут я одразу ж прокидалась. Це був сон, такий самий як і вчора, позавчора, тиждень тому, протягом усіх шести місяців після смерті тата, майже кожен день я бачила один і той самий сон. Проте я найбільше його не любила через те, що він завжди обривається на одному і тому ж місці, ніби тато хоче сказати щось таке важливе і не може. Розпізнавати звуки мені вийшло пару місяців тому, бо до того, я лише віддалено чула шепіт, ледь чутний, який ставав з кожним разом голоснішим і голоснішим.

Я дуже любила тата, і коли він помер, винила себе в його смерті. Того дня я була у відряджені в Києві, на п’ятиденній конференції присвяченій новим розробкам у фармацевтичній індустрії. Коли я від’їжджала, тато лежав у лікарні через скарги на серце, які з’явились для всіх несподівано. Здоровий чоловік, який захоплювався спортом, раптом звернувся до лікарні зі скаргами на серце. Спочатку лікарі сприйняли це за жарт, адже тато дійсно виглядав у досить гарній спортивній формі. Проте провівши ряд аналізів та досліджень, лікарі підтвердили, що з серцем у тата і справді було погано, і не могли надати конкретну відповідь через що. На ту конференцію тато ледь не виштовхав мене, а я боялась летіти, ніби вже передчуваючи щось погане, хотіла залишитись, побути з татом. Проте він був категорично проти, щоби я стирчала біля лікарняного ліжка, замість того, аби поїхати на конференцію і дізнатись щось нове, поспілкуватись із людьми для обміну досвідом. Тому під натиском все ж поїхала. Ці п’ять днів були дійсно насиченими, дуже цікавими, сповненими нових знайомств, та от погане передчуття мене ніяк не полишало. І тільки по приїзду додому я зрозуміла чому. Через два дні після мого від’їзду, татові стало значно краще, він аж засяяв, але наступний день раптово помер. Дізнавшись про це, я винила себе в смерті батька, що якби я не поїхала він би був живий, і до цього додалась злість на маму, яка одразу не зателефонувала донці, аби я повернулась. Проте мама сказала, що це була остання воля батька, не смикати мене з конференції, дати добути той час і по поверненню додому, лиш тоді розповісти мені про смерть батька.

Я дуже довгий час сердилась на маму, проте бачачи як важко вона переносила смерть тата, поступово здалась, розуміючи, що мама так само як і я втратила найріднішу людину, і нам обом так необхідна була підтримка. І поступово, день за днем наші стосунки почали налагоджуватись, але біль від втрати так нікуди і не зник. Мама почала хворіти, а я просто була поруч, піклувалась за нас двох, за себе і за тата.

Згадавши тодішні події, я не помітила як сиділа на ліжку і плакала. Багато би віддала, аби обійняти тата, глянути в його бездонні блакитні очі, побачити там своє дитяче відображення, і просто побути хоч на кілька хвилин дитиною, огорнутою в батьківській любові. Змахнувши сльози я пішла в душ, необхідно було трохи збадьоритись перед роботою, тому холодний душ і гаряча кава, ось що було потрібно мені саме зараз.

Зайшовши в кімнату після душу, я глянула на свій робочий стіл, де лежало купа документів, ноутбук та телефон. Підійшовши ближче, я помітила що телефон мигав від вхідного повідомлення. Відкривши екран, побачила кілька пропущених дзвінків, та коротке СМС «Я хвилююсь, маленька. Передзвони мені». Недовго думаючи, я набрала номер.

- Привіт, маленька. – Після довгих гудків відповів хлопець.

- Привіт, Сергію. Вибач, що не подзвонила раніше. Купа роботи, ти ж знаєш. – Сказала я, присівши на край ліжка.

- Знаю. Тому й не турбував тебе. Але все ж сподівався, що ти зателефонуєш.

- Зустрінемось сьогодні? І я все тобі розкажу.

- Добре, маленька, домовились. Зателефонуєш, як звільнишся і тебе заберу.

- Добре, Сергійчику. До вечора! – Сказала я і скинула виклик.

Сергій – мій наречений. Старший на два роки від мене, спортивної статури, високий, русявий, кароокий хлопець. Ми знайомі з ним ще зі школи. Я тоді не звертала на нього уваги, адже була меншою, і в голові було одне навчання. Коли Сергій вступив до університету в Києві, наш зв'язок розірвався, адже хлопець почав нове життя і не згадував ні про кого зі свого минулого. Проте через п’ять років він все ж повернувся додому, відкрив свій бізнес – кілька ресторанів, і тоді ж він звернув увагу на мене. Я вже стала зовсім дорослою дівчиною, це вже була не та Єва, з двома хвостиками та смішними окулярами, а прекрасна білявка, з великими блакитними очима, підтягнутою фігурою, чарівним голосом та мудрістю, явно не на свої роки, так завжди мені казав тато, коли я почувалась негарною чи не привабливою. Вже тоді я починала допомагати татові з компанією, адже знала, що рано чи пізно мала її очолити. Сергій пару років залицявся до мене, показуючи свої серйозні наміри, і я все ж здалась. Через два з половиною роки після початку стосунків Сергій освідчився мені, і ми почали планувати весілля, але після смерті тата, ми відклали свято на невизначений термін. Я була дуже вдячна за це Сергію. Адже хлопець бачив, наскільки складно тоді було мені. Все разом звалилось на мене. І окрім як підтримувати у всьому і просто бути поруч, Сергій вирішив нічого поки не робити і чекати кращих часів, коли все трохи вляжеться і біль від втрати трохи мине.