Розділ 2

Як і домовлялись, за півгодини неподалік офісу в кафе, я вже чекала Федора, свого друга, товариша, який був для мене старшим на чотири роки братом, хоч і не рідним. Все дитинство ми провели разом, адже Федіна мама моя хрещена. Тому будь яке свято, чи звичайні вихідні ми проводили разом з батьками. Це були веселі і безтурботні часи, коли ми ні про що не хвилювались і були по справжньому дітьми, адже досить довго наші батьки тримали нас подалі від дорослого життя та всіх можливих проблем.

- Привіт, Євчик. – Підкравшись з-за спини і поцілувавши в щічку мовив Федя, вмостившись навпроти мене.

- Привіт, Федь. Рада тебе бачити. – Не приховавши радості, мовила я.

- І я тебе радий бачити. – Відповів хлопець. – А як я радий бачити сніданок на цьому столі, ти не уявляєш. – Розсміявшись сказав.

- Тебе що, хресна вдома не годує? – Запитала, піднявши брову.

- Ну якби ти частіше дзвонила, і нагадувала про себе хресній, то вже б знала, що я півроку тому з’їхав на свою квартиру. – Примруживши очі сказав друг.

- Оце так! Отже Аделіна все ж міцно схопила тебе за горіхи? – Сказала я, підперши рукою підборіддя, на що друг просто розсміявся. – Дивно, що ти мені нічого не розповів. Але якщо чесно, мені чомусь не подобається ця дівчина. Вона занадто легковажна.

- Ну якби ти дзвонила до мене частіше, то була б у курсі всіх подій. А Аделіна просто мрійлива і дуже творча особистість. А от ти схоже ревнуєш.

- Та ні, Федю, я просто дуже хвилююсь за тебе, ти ж мені не чужий.

- Знаю, Єв, але не хвилюйся в нас все добре. – Мило посміхнувшись, сказав хлопець. - Але ти ж покликала мене не для того, щоб про моє особисте життя говорити, чи не так? Ти зараз так рідко дзвониш і здебільшого до тата по роботі. Ти ж покликала мене сюди з цього приводу?

- Вибач, Федь. Після татової смерті все так звалилось, і мама прихворіла і компанія відійшла до мене. – З сумом почала я. – Щоб ти собі уявляв, я до цих пір вливаюсь в компанію. Ці нескінченні звіти, документи, право власності, відрядження, трохи вимотують, що ледь лишаються сили доїхати додому і дістатись ліжка.

- Єв, - кликнув Федя, поклавши свою руку на мою, впевнено сказав, - якщо треба допомога, ти можеш завжди покликати мене чи батьків, ми ж із радістю тобі допоможемо.

- Дякую, тобі.

- Ну батьки звісно більше ніж я тобі допоможуть. – Зі смішком сказав Федя. – Я можу допомогти тобі хіба з правильним веденням документації, щоб все було чітко і по закону.

- О так. – Вже веселіше мовила. – Все, що із цим пов’язано, то це до капітана Михайленка. – Награно відповіла я.

- Не зрозумів, тобі щось не подобається в моїй професії? – Запитав Федя, смикнувши брови догори. – Ну тоді я піду. – Вже грав Федя.

- Ні ні. Ловити злочинців це теж важлива справа. Саме по твоїй роботі я б і хотіла поговорити.

- Таак, а це вже цікаво. – Сказав хлопець, вмощуючись зручніше.

- Словом, сьогодні зранку до мене в компанію приходив, такий собі Іван Ігорович, чоловік середніх років, можливо навіть і старший. Говорив, що він знайомий тата, але раніше я про нього нічого не чула і бачила я його кілька років тому у нас вдома. Вони щось надто бурхливо обговорювали.

- А можеш пригадати про що саме вони говорили?

- Я не чула, бо коли їх помітила вони зійшли на шепіт і потім той чоловік більше не з’являвся. До сьогоднішнього ранку.

- Єв, звісно це трохи замало інформації, але я щось спробую нарити.

- Він ще щось говорив про борг. Але я не зрозуміла, що саме він мав на увазі. Чоловік сказав, що незабаром я зрозумію, про що він. Але я вже дала вказівку Ліні, щоб із фінвідділу мені надали інформацію про борги, тому через кілька годин може щось дізнаюсь про це.

- Добре, тримай мене в курсі. Ти так засмутилась, що бачу тобі дуже необхідна моя допомога. – Сказав Федя. – Може ще запитати у тата, про цього чоловіка? Все ж вони теж дружать вже досить довго. Може він щось знає?

- Можна спробувати.

- Але давай я спочатку проб’ю по своїх каналах, а потім запитаємо в тата. Домовились?

- Так, Федю. Дякую тобі, що не залишаєш мене.

- Годі тобі, Євчик, я ж твій брат, хоч і не рідний, і пам’ятаєш, в дитинстві ми дали клятву допомагати один одному і оберігати? – З посмішкою запитав хлопець.

- Пам’ятаю. – Посміхнувшись собі, сказала я. – Під старою вишнею у вашому саду, на камінчиках надряпали клятви і закопали їх там.

- Так. – Засміявшись сказав Федя. - Отож пам’ятай завжди це. А тепер, давай снідати, бо я такий голодний, що з’їм слона зараз. – Пирхувши зі сміху, прийнявся за їжу Федя.

Ще трохи ми з Федею посиділи в кафе згадуючи дитинство, поступово переплітаючи його із сьогоденням. І коли я глянула на годинник, відмітила, що той вже показував о пів на першу дня, а отже треба було повертатися в компанію. Попрощавшись із другом, я рушила по справах.

Вже зайшовши до кабінету, слідом за мною зайшла Ліна із текою в руках.

- Єво Олександрівно, звіти готові, фінансовий відділ перерив усе за вашим запитом. – Мовила помічниця, кладучи теку на стіл.