Розділ 1

За місяць до подій у пролозі

Крокуючи своєю компанією після довгого відрядження в інше місто, я поспіхом переглядала документи, які мені, ще вчора доставили додому анонімно. Часу на це в мене не було, адже повернулась я доволі пізно, і окрім як прийняти душ і хоча б трішки поспати, я більше нічого не хотіла. Дійшовши до свого кабінету, я оглянула приймальну, де зазвичай сиділа Ліна – моя помічниця, не побачивши її і глянувши на годинник, відмітила, що та мала ще пʼять хвилин до початку робочого дня. Тому трохи розслабившись зникла за дверима свого кабінету.

Фармацевтична компанія «Фармкомпані», яку передав мені у спадок батько, існувала вже понад п’ятнадцять років і була провідною на фармацевтичному ринку, дісталась в досить гарному стані, хоча деякі проблеми з документами все ж були наявні, хоч я і не юрист, проте все ж трохи тямила в цьому. Проте не надавала цьому прискіпливої уваги.

Кинувши документи на стіл, а сумку в крісло, я підійшла до панорамного вікна, звідки відкривався прекрасний вигляд на місто. Харків був надзвичайно красивим як і завжди, проте як і завжди я не переставала в нього закохуватись з кожним днем. Весна в місті була по особливому гарною, все зелено, цвіли квіти, в повітрі літав приємний аромат змішуючись з вихлопними газами, що не надто тішило, проте це і було особливістю великого міста з купою машин, одна із яких припаркувалась біля центрального входу компанії. Хоча і було високо, протее я впізнала цю автівку, я вже її раніше бачила біля свого будинку кілька років тому, чоловік який приїжджав тоді, був у справах до мого батька, і його я бачила всього кілька хвилин. Хоча могла і помилятись, таких автівок у місті було багато, я запросто могла сплутати, та і чоловік міг бути просто схожим. Тому недовго думаючи, я вмостилась за стіл, і прийнялась переглядати документи, які принесла з собою.

- Єво Олександрівно, доброго ранку! - Мовила Ліна, зайшовши до кабінету.

- Привіт. Ліно, зроби мені будь ласка кави, - сказала я, відриваючись від паперів, - і ще, ти не знаєш хто мені надіслав ці документи? - піднявши теку, запитала.

- Ні. Не знаю. Вперше бачу це. - Здивовано відповіла дівчина, і зникла за дверима.

Мене непокоїв цей факт, що хтось таємно підкинув ці папери, які вже зрозуміло стосувалися компанії. Я вкотре переглядала папери, як раптом у приймальні почула чоловічий голос і перемістила увагу на двері, які відчинилися.

- Доброго дня, Єво! - Зайшовши, сказав чоловік, якого я кількома хвилинами раніше бачила біля входу в компанію.

- Єво Олександрівно! Вибачте, цей чоловік нахабно вимагав з вами зустрічі і я не встигла вас попередити. - Заметушившись, з-за чоловіка показалась помічниця.

- Все добре, Ліно, я покличу як щось буде потрібно, можеш йти. – Сказала я й в ту мить, якось стривожено помічниця пішла.

- Прошу. - Вказуючи на крісло, спокійним тоном сказала.

- Мене звати Іван Ігорович, я давній знайомий вашого батька.

- Чудово. Але чому я вас раніше не бачила, якщо ви давній знайомий тата? Не рахуючи один єдиний раз кілька років тому.

- Памʼятаєте, це добре. – Усміхнувшись, сканував поглядом чоловік.

Мені здалось напевно, чи чоловік справді якось по власницьки оглянув мене. Ніби ми з ним були знайомі все життя. Цей чоловік виглядав напрочуд добре, незважаючи на роки, які дуже видавали його поважний вік. Гарний костюм, зачіска, все показувало, що чоловік мав певний статус. Я встигла відмітити, що мій тато був чимось схожий на цього чоловіка. Хоч могла і помилятись, все ж після татової смерті пройшло лише півроку і майже у всіх чоловіках середнього віку я шукала знайомі риси, щоб хоча б якось нагадувати собі про нього.

- В нас із Сашком були деякі домовленості, тому я не втручався у ваше життя та життя компанії, проте після його смерті я бачу справи пішли, кхм, скажімо вниз.

- Ну чому ж. Компанія в гарному стані,  документи в порядку. - Впевнено і з гордістю мовила я, ховаючи від зайвих очей анонімно надіслану теку під іншу гору документів.

- Це чудово. Але все ж, я думаю, що такій тендітній дівчині, важко справлятись із цією великою компанією. - Розсікши повітря пальцем, показав чоловік.

- Я справляюсь. Дякую, що турбуєтесь. Хоча, чесно кажучи, не розумію чому ви так цим непокоїтесь.

- Ну, скажімо так, завдяки мені, компанія почала своє існування. - Не стримуючи інформації, сповістив чоловік.

- Он як! Цікаво. Дуже цікаво. А чому тоді я про вас вперше чую? - Примруживши очі, сканувально оглянула чоловіка.

- Мабуть тому, що в нас із твоїм татом були домовленості, про які я не можу говорити. – Примруживши очі, впевнено, з помітним холодом в голосі, говорив чоловік.

Від такого твердого погляду і слів, моя шкіра вмить покрилась мурахами, і це викликало не надто приємні емоції. Я не розуміла такої реакції на цього чоловіка. Чи можливо все ж були причини, про які я ще не здогадувалась. Та те, що розмова ставала досить неприємною вже почала розуміти.

- Якщо не можете говорити прямо, то хоча б натякніть. – Склавши руки перед собою, сказала я.

- Дівчинко моя, це не твої справи. Твій тато декому завинив, і скоро цей борг доведеться віддавати, по хорошому чи по поганому, вирішувати тобі. – Мовив чоловік, поспішно встаючи.