Пролог

Коли здавалося б життя поступово втрачає сенс, і ти вже відчутно летиш у бездонну прірву, з якої немає і натяку на вихід. Коли ти лиш глядач у своїй виставі, і збоку спостерігаєш за тим, як твоє життя руйнується зі швидкістю світла, сходинка за сходинкою, і схоже ніщо не втримає тебе тут, з'являється маленька надія, яка освітлює зсередини, і не дає згаснути остаточно. Надія, як останній шанс цьому нікчемному життю, моєму життю, в якому, схоже, я стала звичайною маріонеткою...

Голова болить так, ніби мене били неперестаючи, і якщо доторкнутись до неї, то цілком ймовірно, що вона може вибухнути. В роті яскаро відчувається залізний смак, так смакує кров, і через те що болить губа, роблю висновок що це моя кров. Але, дідько! Я нічого не пам'ятаю. Лиш те, що йшла вулицею, і раптом позаду себе почула якісь голоси, пришвидшені кроки, різкі гальма автівки і.. темнота...

Схоже мене викрали, але це місце, де я сиджу зв'язана на стільці, здається мені до болю знайомим. Та от через повну темряву я не можу розгледіти його. Цікаво, як довго я вже у такому стані? Годину? Дві? Добу? Думаю, що мене вже почали шукати. Але як ні? Хоча, зараз зі мною надійні люди, які б вже точно били на сполох. Сподіваюсь, так і є...

За дверима цієї кімнати, відчутно чуються чиїсь важкі кроки, які направляються схоже сюди. Різкий рух скриплячих дверей, відбивається в моїй голові страшним дзвенінням, що підтверджує мою думку, що хтось таки добряче по ній прошовся чимось тяжким. Клацання вмикача, і кімнату заповнює світло від одинокої лампи на стелі, ця дія змушує закрити очі, адже вони стали враз чутливими, від довгого перебування в темряві. 

- Прокинулась, маленька? - Мовив до болю знайомий голос, який ще до недавніх пір я любила, потім зненавиділа, а тепер сприймаю його з відразою.

- Сергію? - Хриплим голосом, запитала я, хоч і на перед знала відповідь, та все ж сподівалась, що помиляюсь, адже очі ще не звикли до яскравого світла, і я не поспішала їх відкривати.

- Здивована? Хоча можеш не відповідати, і так бачу, що так.

- Чому я тут? - Одразу питаю те, що цікавить найбільше, навіть зараз, у своєму становищі, хочу знати, що відбувається.

- Тому що, не послухала, коли тебе попереджали. І зараз ти тут, аби нам не заважати, своєю надокучливістю, і вмінням лізти не у свої справи. - Занадто легко сказав він, ніби ми не у підвалі, який я вже встигла трохи оглянути, а в якомусь ресторані обговорюємо буденні справи.

- Говорячи про лізти не у свої справи, ти натякаєш на мою компанію? - Трохи додавши злості в голос, сказала.

- Ні, - похитав заперечно головою, - це не твоя компанія.

- Помиляєшся, моя, і мого покійного батька!

- Твій батько, також мав чимало таємниць від тебе і твоєї матусі. - Сказав, підходячи впритул. 

- Не смій про них говорити взагалі, ти не вартий навіть згадувати про них. - Випльовую в обличчя, коли той стискає моє підборіддя в своїх руках. 

- Мерзотниця! Ти всеодно підпишеш ті кляті папери! Ми змусимо тебе! Виходу немає!

Він говорить цілком серйозно. А я розумію, що не варто так зараз себе поводити, я не в тому стані, щоб сильно опиратись, адже не відомо, що він ще зі мною може зробити. Але й про свою ненависть до цього чоловіка забувати теж не варто. В подумках порахувала до десяти, полегшено видихнула і глянула йому в очі, свого болю я все ж не можу приховати, я любила цього чоловіка, і все що він зробив і робить зараз - ламає мене. Хоч я вже майже викреслила його зі свого життя.

- Сергію, не роби дурниць, ти ж знаєш, що це тобі просто так не зійде з рук.  Просто відпусти мене і ми разом спробуємо все випрвити. Наше життя може бути інакшим. Ти ж можеш бути добрим, ласкавим. Тобі не потрібно це все. - Не стримуючи сліз, сказала.

- Немає ніяких ми і нас. І так, я можу бути добрим і ласкавим, але не хочу. Постійно знаходиться хтось, хто хоче цим користуватись. Тато ще змалку мені говорив, що ти і твій батько не заслуговуєте на те що маєте. І те що ваша компанія лідирує - нічого не означає. Але зовсім скоро ти залишишся ні з чим. - Виплюнув зі зневагою Сергій.

- Сергію, а як же наше кохання. Як же ті роки, які ми були разом? Хоча б заради памʼяті про наші стосунки. - Схлипуючи, з надією в кожному слові казала, не тому що жалкую про те що ми розійшлись, а тому що хочу спробуватись достукатись до нього, і не зробити чогось непоправного.

- Облиш. Я зустрічався з тобою лише тому, що так було вигідно татові, щоб бути в курсі всіх справ "Фармкомпані". Щоб в зручний час відібрати її у тебе. І на превелике щастя, у тебе зʼявився ще один ворог. - Говорив Сергій, обходячи кімнату. 

- Заради чого це все?

- Заради влади, грошей, визнання батька. - З легкістю сказав Сергій. - Ти взагалі уявляєш, як це було, коли тобі пʼять років і твої батьки розлучаються. Це було пекло. Постійні скандали, вбивчі погляди і в цьому винен я, бо якби я не зʼявився, їхнє життя було б іншим. Вони б ніколи не були разом, а так тримались за шлюб, бо в них був я. Тато завжди говорив, що я нікчемний син, і що я його тягар на все життя. Ти хоч уявляєш, як мені малому це все було слухати. Тоді я не розумів, тільки як став дорослим, до мене дійшли його слова. І все що я хотів, це догодити батькові, дати йому зрозуміти, що я чудовий син, який зробить для нього будь що. Довести йому, що я чогось вартий.

- Сергію, ти гарний син. Ти сам добився всього. Відкрив свій бізнес, і ..

- Єво, не будь наївною. Це теж було задля визнання мене в батькових очах. І тоді він мене помітив. Запросив до себе поговорити. Запропонував угоду, я зваблюю тебе, а згодом забираю компанію і ми працюємо над злиттям двох компаній в одну.

- Але ж ти нічого не матимеш, всерівно все залишиться твоєму батькові..

- Помиляєшся.. - Протягнув Сергій. - Я матиму визнання і повагу, і можливо в подальшому навіть заслужу його любов до себе.

- Мені шкода тебе. Ти так завзято біжиш за тим, чого в тебе всерівно ніколи не буде. Ти думаєш, що вже близький до цього, але ти лише з шаленою швидкістю віддаляєшся, бо тебе використовують, щоб так само як і мене позбавити всього. - Сказала я, те що справді думала, набридло бути хорошою і посміхатись йому. Він сліпо вірить в те, чого ніколи не буде, але він зайшов вже надто далеко, щоб повірити у сувору реальність. Моя відповідь не змусила себе довго чекати, і згодом мені прилетів міцний ляпас, який знову занурив у темряву...