32. Анна. Сімейне відео

Ці його слова “Хочу поцілувати тебе” схвилювали мене. Серце забилося частіше, кров прилила до щік. Я відчула впевненість у своїх силах, у тому, що в мене все вийде. 

Підняла кий, прицілилась до тієї кулі, на яку вказав Устим, і обережно, але сильно вдарила, спрямовуючи на ту кулю, яка була поруч із лузою. Вона впала донизу, отже тепер рахунок був вісім-сім на нашу користь. 

— Ти молодець! — Устим аж на руки мене за талію підхопив і закружляв. — Це була переможна куля!

 — Ми перемогли? — я не могла повірити. — Це круто!

Віолетта дивилась на нас, підтиснувши губи. 

 — Вам просто пощастило, — кинула вона. 

— Аня ідеально забила в кінці, — не погодився Устим. — Що ж, Аню, приз свій хочеш? — він весело усміхався.

 — Авжеж, — усміхнулась я, радіючи, що Віолетта потрапила в пастку, яку сама ж для себе розставила. 

— Ну, тоді тримай, — він поставив мене на підлогу, але з обіймів не відпустив, а ще за мить подався вперед і, прикриваючи очі, торкнувся губами моїх губ.

Я відповіла на поцілунок, відчуваючи, як по всьому тілу біжать мурашки. Мені захотілося опинитися з Устимом на самоті, за зачиненими дверима, щоб усе не обмежилось одним поцілунком…

— Кхм-кхм! — почули раптом чиийсь голос, але це була не Віолетта.

Я одразу відсторонилась від Устима і озирнулась, побачивши його маму, яка дивилась на нас з усмішкою, яка здалася мені дещо натягнутою. 

— Ви вже пограли? — запитала вона. — Може, хочете чаю?

— Ну, можна і чаю, так? Відсвяткувати нашу перемогу, — Устим підморгнув мені.

— Я, мабуть, вже піду, — сказала Віолетта. — Дякую за гостинність, але згадала про одну важливу справу, яка на мене чекає…

— Чому так швидко? Залишся ще, — звернулась до неї мама Устима.  — Ми так давно не сиділи всі разом, не згадували добрі старі часи… Можна показати Ані відео, зняте, коли ви ще були дітьми…

 — Не думаю, що це буде їй цікаво, — знизала плечима Віолетта. 

Мені було не дуже затишно, що про мене говорили в третій особі, ніби я була десь далеко, а не поруч з ними. 

 — Чому ж, мені все цікаве, що пов’язане з Устимом, — я взяла його за руку, дивлячись при цьому на Віолетту. 

— Що за спільне відео, я такого не памʼятаю, — Устим ледь напружився. 

— Ходімо до вітальні, я все покажу! — його мама сплеснула в долоні. 

Ми пішли до вітальні і сіли на диван, мама Устима принесла чай і печиво. Потім увімкнула телевізор і стала за допомогою пульта щось шукати. 

 — Ага, — ось воно, — вона натиснула на кнопку, і на екрані з’явилося зображення двох дітей років десяти, які гойдалися на великій гойдалці. Я впізнала Устима і Віолетту. 

 — Ви в дитинстві прямо кроку не могли одне без одного ступити, — з  замилуванням сказала мама Устима. — Такі дружні були, ти на футбол, і Віолетта з тобою, вона на заняття музикою, а ти її чекаєш надворі…

— Просто нас весь час лишали на тебе, мати Віолетти мало бувала вдома, — знизав плечима Устим. 

 — Всі думали, що ви, коли виростете, одружитесь, — зітхнула його мама. 

Я відчула себе якоюсь зайвою в цій кімнаті, і від цього стало сумно. Я не була частиною минулого Устима, багато чого не знала про нього… Його батьки можуть так ніколи і не прийняти мене як свою невістку..

— Більшість дітей з кимось сватають в дитинстві, але дуже рідко вони дійсно одружуються з кимось, кого знають з того віку. Бо в дитинстві ми все одно маємо менший вибір. Доводиться спілкуватись з тим, хто поруч. В дорослому віці кожен сам собі обирає коло спілкування, і воно не обмежується дітьми друзів, — сказав Устим. 

Я з вдячністю поглянула на нього і стиснула його долоню в своїй. Дивно, що ще недавно я думала, що ненавиджу його і хотіла йому помститися… Я сподівалася, що тепер у нас все буде добре, адже ми так сильно кохаємо одне одного. На жаль, тоді я ще не знала, яким крихким і недовговічним буває щастя і як легко втратити того, кого ти кохаєш більше за всіх на світі….