31. Устим. Вирішальний удар

— Аню, це все не обовʼязково доводити до подібного… — сказав я. 

Я знав, що Віолетта грає доволі добре. І якщо один на один я б її в принципі переміг, то в ситуації два на один я не був настільки в цьому впевнений. 

— Чому, невже ти сумніваєшся у тому, що ми переможемо? — я зазирнула йому в очі. —  Я впевнена, що ти поцілуєш мене…

— Мені просто не подобається сам факт того, що є якась можливість того, що я поцілую не тебе, — я зітхнув. — Ну добре, давай постараємось і виграємо, якщо ти хочеш цієї гри. 

— От і прекрасно! — сплеснула долонями Віолетта. — Хто розбиватиме? 

— Спочатку треба кулі зібрати і виставити взагалі, — я почав збирати кулі в трикутник. — Аню, подай ту, що ти забила. 

Вона подала кулю, торкнувшись при цьому моєї руки. 

— Все буде добре, — сказала пошепки. 

— Все одно якось це неправильно, — буркнув я. — Добре, якось розберемось. 

Я вирівняв кулі трикутником в пірамідку, потім прибрав трикутник. Поставив червону кулю на точку для розбиву: 

— Дивись, Аню, при розбиванні піраміди треба щоб хоч одна куля з піраміди після розбивання була забита в лузу, або три кулі з піраміди торкнулися бортів столу, або дві торкнулись бортів і одна перекотилась за оцю лінію розбиву, на якій стоїть зараз наша червона куля, поки зрозуміло? 

 — Так, трохи складно все запам’ятати, але я стараюсь, — відповіла вона. 

 — Поступово запамʼятаєш, — я чмокнув її в щоку. 

— То що, ти хочеш розбивати? — запитала Віолетта.

— Та ні, можеш ти розбити, — я знизав плечима. — Якщо хочеш. Хочеш? 

 — Ага, — вона взяла кий і вдарила прицільно, так, що куля, якою вона прицілилась, залетіла в лузу.

Потім Віолетта зробила ще один прицільний удар. І за ним ще один.

Аж на четвертому ударі вона зробила помилку.

— Ну, три-нуль, — вона усміхнулась. 

Аня стурбовано поглянула на мене.

— Нічого, зараз буде моя черга, — я  підморгнув Ані і підійшов до столу з києм. 

 В принципі, Віолетта дуже добре розбила піраміду, вона певно сподівалась, що за один підхід все закінчить, тому так ризикнула.

Але дарма вона це зробила.

Я забив одну кулю, залишивши "биток", ту кулю, якою била, прямо в лузі. Потім я так само "стоп-ударом" залишив в лузі другий "биток", коли забивав перший, який там залишив.

А потім я забив і третю кулю таким самим способом.

— І що, ти так всі забʼєш? — трохи ображено запитала Віолетта. — Так не цікаво. 

— Ні, не всі, — я похитав головою і зробив ще чотири прицільні удари тим же способом. Сумарно рахунок зараз був сім-три на нашу користь, і тоді я промазав. Спеціально. Бо у мене був план.

 — Ура! Тепер моя черга! — Віолетта заплескала в долоні. 

—  Ага, — кивнув Устим. — Давай. Бий. 

Віолетта дуже старанно забила кілька куль, зрівнявши рахунок, я навіть став трохи переживати, бо тепер тепер він був сім-сім, але на наступному ударі вона промахнулась.

Виглядала дуже розлюченою. А Аня, навпаки, засмутилась.  Бо зараз була її черга, і було помітно, як вона хвилюється. 

— Аню, давай, я допоможу тобі правильно стати, — сказав я. — Іди сюди, тут ця куля, яку Віолетта не забила, стоїть прямо в лузі. Тобі треба тільки не дуже сильно, плавно і рівно вдарити її прямо в центр іншою кулею, наприклад цією. У тебе все вийде, не переживай. 

 — Так нечесно, не допомагай, хай вона сама! — сказала Віолетта. 

— Я не буду бити з нею. Тільки поставлю її правильно, — відповів я, ледь насупившись і ледь обійняв Аню зі спини, допомагаючи їй правильно стати. — Не переживай, просто бий, — прошепотів їй на вухо так, щоб чула лише вона. — Хочу поцілувати тебе… Тому забий, Аню.