29. Устим. Гра в більярд

Не дарма мені здалось, що мама аж надто привітна. Я розумів, що вона мала бути не в захваті від мого одруження, і очікував, що вона може щось викинути… Але ж блін, ну не привести сюди Віолетту… 

Я насупився, щойно побачив її. Точно ж не просто так Віолетта прийшла саме зараз, мама це все сто відсотків підлаштувала.

І як на зло, з Віолеттою ми колись спали. Ну, поки вона не захотіла більшого, і я не змінив її на мою попередню коханку. 

— Ти теж не змінилась, — сказав я рівним тоном і торкнувся долоні Ані. — Знайомся, Аню, моя подруга дитинства, якщо можна так сказати, Віолетта. Віолетто, це Аня, моя дружина, — я вирішив одразу розставити всі крапки над "і". 

— Дружина? — Віолетта високо підняла брови, роздивляючись Аню, як біолог розглядає якусь комаху, не знаючи, чи вона становить загрозу, чи ні.  — Що ж, вітаю з одруженням! Ви що, чекаєте поповнення, що так швидко все залагодили? 

Мама при її словах якось насторожилась, і дивилася то на Віолетту, то на Аню. 

— Ні, Аня не вагітна, — похитав головою я. — Ну, це не значить, що ми не плануємо дітей зовсім, колись вони будуть.

 — Зрозуміло, — усміхнулась Віолетта, з таким виразом обличчя, немов зневажала Аню за те, що вона не встигла швиденько завагітніти. 

Мама вирішила розвіяти цю незручну ситуацію, всадовивши Віолетту на вільне місце поруч зі мною. Тепер по праву руку від мене сиділа Аня, по ліву Віолетта, і вона постійно просила мене налити вина, щось передати, при цьому торкаючись моєї руки і зазираючи мені в очі. 

Аня мовчала, опустивши голову, було видно, що їй неприємна ця ситуація. 

Я торкнувся її долоні під столом і трохи стис її: 

— Скоро поїдемо додому, якщо вона не піде. Не ревнуй, — сказав пошепки. 

 — Добре, — так само тихо відповіла Аня. 

Коли вечеря вже добігла кінця і ми встали з-за столу, мама сказала: 

— Може, ви, молодь, пограєте на більярді? Бо з моменту як ти, Устиме, зʼїхав, більярд стоїть нікому не потрібний, — вона зітхнула. 

— Хочеш пограти? — запитав, поглянувши на Аню. 

В принципі, мені б хотілось подивитись, як Аня буде нахилятись над столом. 

— Я, правда, не вмію, але можу повчитися, — відповіла Аня. 

— Я тебе навчу, — я усміхнувся і торкнувся губами її щоки. 

— Я теж не проти пограти, — вклинилась в нашу розмову Віолетта.

— Ну, можемо пограти по черзі, — запропонував я. — Спочатку я з Анею, потім ти, Віолетто, теж з нею. Повчиш її. 

— Я думала, що ти спершу повчиш Аню, а потім ми пограємо з тобою, — вона ледь облизала губки. — Як колись… Пам’ятаєш, було дуже весело? 

— Ні, якщо і будемо грати, то вже так. Або всі втрьох, та вже після того, як я пограю з Анею, — сказав я. 

 — Ну, можна і втрьох, — вона усміхнулась. — Це теж цікаво…

— Добре, — я кивнув. — Ходімо, Аню, буду тебе вчити…

Ми пройшли до більярдної частини вітальні, вона у батьків була величезна, з відкритим простором, але відгороджена від основної частини вітальні аркою з фіранкою, якою можна було ділити простір так, щоб кімната зі столом була як окрема. 

Віолетта пройшла з нами і сіла на диванчик, який був під стійкою з кулями. 

Я почав розставляти кулі і вирівнювати їх трикутником.

— Ціль гри дуже проста, — став пояснювати Ані. — Треба забити вісім куль першим. Хто забʼє першим вісім шарів — той виграє. Бити можна будь-якою кулею по будь-якій. Ходи сюди, я покажу, як тримати кий. 

Аня підійшла до мене, але скоса поглянула на Віолетту, яка уважно спостерігала за нами…